Володимир ЯЩУК (м. Радивилів). Фотоальбоми і нариси

Володимир Ящук. ПРО СЕБЕ




Народився я 1 грудня 1951 року в селі Надчиці тепер Млинівського району на Рівненщині, точніше – на хутірці поблизу села Мальоване (але належав він до Надчиць), де батьки тимчасово квартирували. Уже будучи старшокласником, я побував на тому обійсті при розгалуженні доріг з села Мальоване до Надчиць і Новоукраїнки, побачив дім на пагорбку, доволі просторий, у якому зробив перші кроки.

А в серпні 2012 року, коли заїхав туди велосипедом, мандруючи від села Новоукраїнка до Острожця (Надчиці в час мого народження були в Острожецькому районі), побачив на “моєму” хутірці одні руїни.

Мої батьки – з числа виселених польською владою у примусовому порядку з заселеного українцями Підляшшя. Недовго жили на Миколаївщині, у будинку, звідки влада відправила на спецпоселення німецьку сім’ю, затим вирішили перебратися на Волинь, ближче до рідних місць, з надією, що, може, колись вдасться повернутися і на батьківщину. Батько, Іван Іванович (1914 – 1973), походив із села Вільхівка Володавського повіту (нині територія Польщі), із заможної селянської родини. Хліборобами були і батьків батько Іван та батькова мати Євдокія (Гебська), і дід по батькові Іван, і прадід, а мій прапрадід Лаврін Ящук. Мати, Олександра Василівна (1924 – 1998), народилася в селі Зіньки того ж повіту, рано залишилася без батьків (батько Василь Антонович Кособуцький помер у 1930-му, мавши 35 літ, мати Олександра Іванівна із роду Стельмахів – у 1932-му в 40-річному віці), тому родичами була видана заміж 16-літньою. Як сирота залишилася мама неписьменною.

Володимир Ящук з батькамиМій батько багато читав, працював бухгалтером і сторожем у колгоспі, робітником на ремонті шляхів, будівельником-теслею, кочегаром у будинку культури і в школі, мати доглядала своїх дітей, була робітницею на промкомбінаті. Я виростав у м. Ковелі, селах Брище на Волині (тут 1955 року народилася моя сестра), Бронники біля Рівного. Брище – це перші дитячі враження: хата при дорозі, мої самостійні прогулянки полем до намету, в якому ночував батько, сторожуючи колгоспний урожай, врешті – досвітній виїзд із усім пожитком. Дорога на узліссі була грузька, вантажна машина забуксувала, і батько пішов у поле, де працював трактор, – просити витягнути.

У Бронниках жили в будиночку дорожного робітника при самому автошляху Рівне – Луцьк, і одного разу у військовій автоколоні водій, не справившись з керуванням, врізався своїм вантажним автомобілем у ріг дому, саме в тому кутку спав я, чотирирічний, але дивом не постраждав. Потім машину довго ремонтували в нашому дворі, і моє спілкування з військовими теж залишилося в пам’яті. Як вони вгощали своїм супом, звареним у котелку на вогні. Як давали послухати переговори в шлемофоні.

Взагалі Бронники – це перші яскраві враження: таємничі яри з чагарниками і безліччю різних квітів, серед яких найбільше було фіалок, наприкінці одного з ярів на пагорбі стояла облущена височенна колона з фігурою Божої Матері, узимку захоплювало катання з крутих гірок на дерев’яних санчатах, змайстрованих батьком і на полозах підбитих жерстю для кращої ковзкості. Бронники – це й перші дитячі кривди; запам’яталося, як плакав, коли старші хлопці забрали в мене санки і побили їх, аж потріскали полози.

У перший клас в 1958 році пішов до середньої школи №2 в селищі Клевань, де саме тоді вивершили новий навчальний корпус. До семи років мені не вистачало трьох місяців, до школи ще не брали, але оскільки дуже хотів навчатися, батьки впросили директора, аби я трохи походив із дітьми, «доки не набридне». Між тим мені, за розповідями мами, все не набридало, я щоранку бадьоро збирався на уроки, тому довелося таки оформляти на мене всі відповідні папери. Тим паче, що до школи було дуже близько, хвилин п’ять ходьби стежкою через селянські картоплища.

Жили ми у новозведеній врем’янці. За домом починалися колгоспні поля, городи. Випасати корову доводилося вести аж до автодороги на Рівне, більш як за кілометр, до Старої Пошти, де колись, ще за царизму, і справді була поштова станція для перепрягання коней.

А поки худоба скубала траву, ми, хлопчаки, рвали вишні, черешні, шовковицю у придорожній посадці, майстрували свистки і сопілки з липових гілок, слухали «байки» старших пастухів – з пережитого в роки війни.

Як наймолодшому в класі мені часто перепадало від хлопців – за їхніми мірками я був «малий Мирон», як мене прозвали за іменем одного з літературних героїв, згадуваних у шкільній програмі.

У старших класах потоваришував із хлопцями, які вже могли й захистити. Мрійник за натурою, почав складати вірші, більше уваги звертав у книжках на нові або мало відомі мені слова, деякі виписував. Як результат, почали краще вдаватися учнівські твори, навіть у 10 класі був нагороджений томиком Миколи Островського за перемогу в черговому шкільному конкурсі.

У 1968 році закінчив школу майже на «відмінно», лише з двома четвірками, але передбаченої на подібні випадки срібної медалі не отримав – через те, що мав поточну двійку, поставлену колись у журнал роздратованим учителем фізики. Буваючи на новому кладовищі в Клевані-2, де поховані моя мама і сестра Марія Сохан (1955 – 2002)(могила батька – на старому цвинтарі), підходжу і до надгробка свого колишнього вчителя, який, не проявивши до мене поблажливості, мимоволі спонукав мене до більшої наполегливості в самоосвіті. І, виходить, таким чином ніби допоміг у моєму самоутвердженні.

Вірячи в свої математичні здібності (адже неодноразово брав участь у районних олімпіадах), спробував поступити на фізмат Рівненського педінституту, однак на першому ж екзамені із складними завданнями не впорався. Це не надто мене засмутило, бо вже задумав стати якщо не письменником, то журналістом чи бодай філологом. Пішов працювати листоношею на Рівненський поштамт – привабила перспектива трудитися в обласному центрі, де мав на меті до наступного вступу готуватися на відповідних платних курсах. Далеко не останню роль відіграло й те, що тут новоприйнятим обіцяли безплатний одяг та взуття, а виростав я все-таки в сім’ї малозабезпеченій.

З важкою поштовою сумкою на плечі двічі на день із центру Рівного їхав автобусом до Басівкутського озера, де починалася моя дільниця з обслуговування приміського села Новий Двір. Газет і журналів люди передплачували багато, до того ж необхідно було розносити пенсію.

За моєю намовою на сусідню дільницю влаштувався поштарем мій недавній однокласник Микола. Після роботи ходили на курси в педінститут.

Додому в Клевань мені іноді випадало потрапляти далеко за північ, дві години сну – і знову треба квапитися на приміський поїзд. Через недосипання, бувало, очі несамохіть заплющувалися, щойно прихилявся до стінки вагона, тож, їдучи додому, прогавлював свою зупинку, відтак мусив діставатися пішки з сусідньої – в селі Новоставі, а це п’ять кілометрів уздовж колій, та ще й лісом.

У нічному пасажирському поїзді після проспаного Клеваня наступною станцією були Ківерці, так що на зворотному шляху лише встигав забігти додому сказати батькам, що зі мною все гаразд, і поспішав на наступний поїзд, як-не-як, потрібно було встигнути до початку роботи на поштамті.

Про своїх колег писав замітки в обласні газети, відвідував обласне літоб’єднання, де познайомився з байкарем Петром Красюком та іншими літераторами. Залишили слід спілкування з поетом і журналістом Василем Басарабою, він відкрив для мене улюбленого нині Василя Симоненка.

Одного разу моя зарисовка про листоношу перемогла в конкурсі молодіжної газети «Зміна», за що та на своїх шпальтах обіцяла направлення на факультет журналістики університету. Але направленням я не скористався, бо вже твердо вирішив вступати на філологічний факультет усе того ж педінституту. І пройшов за конкурсом – без будь-яких «блатів».

В інституті був помічений у різноманітних громадських заходах, брав участь у випуску загальновузівської стінної газети (вона друкувалася на машинці, сторінки, в обрамленні малюнків та фотознімків, наліплювалися мало не на десяток великих, склеєних між собою аркушів креслярського паперу), редагував стінгазету свого факультету, багато дали мені засідання вузівської літстудії, якою керував викладач давньої української літератури і поет Микола Олександрович Кузьменко. Ми їздили в Дермань, виступали з читанням своїх творів у Степані, школах Рівного, друкувалися в обласних газетах.

З нашої когорти літстудійців стали авторами книг і членами Національної спілки письменників Петро Велесик, Борис Боровець, Микола Пшеничний, Любов Пшенична, Микола Тимчак, Микола Береза, Юрій Береза, Василь Лящук та інші. Крім них, випустили і випускають книги зі своїми творами Надія Ярмолюк, Євген Шилан, Олесь Ундір, Василь Бойчук, Олександр Костюк, Петро Цецик…

Залучали мене і до науково-дослідницької роботи, виступав на студентських конференціях.

Володимир Ящук, Рівне, Радивилів, Клевань

Володимир Ящук. 1972 рік.

Помітний слід у моїй пам’яті своїми лекціями і практичним заняттями залишили викладачі професор Макар Павлович Івченко, Петро Якимович Лещенко, Іван Іванович Шанюк, Стратон Степанович Максимчук, Ярослав Остапович Пура, Каленик Федорович Шульжук, Людмила Семенівна Бондаренко…

Вряди-годи згадується літня діалектологічна практика в Костопільський район 1970 року. Живучи в селі Яполоть у старої жінки, записував у селян легенди та перекази, причому відтворював їх живою народною мовою, цікавився місцевими назвами речей побуту, елементів будівель тощо. Можливо, саме тоді й зажевріла в моїй душі іскра краєзнавчого пошуку.

У 1971 році педагогічна практика завела в піонерський табір у селі Деражному, де познайомився і багато виніс для себе у бесідах про літературну творчість з цікавим поетом Ростиславом Зассом, шкільним бібліотекарем. Згодом він випустив кілька збірок віршів.

Драматичним видався 1972 рік – наш студентський трудовий загін збирав урожай городини і фруктів у кримському селі Зарічному біля Джанкоя, і одного сонячного дня на тутешньому ставку раптово втонув наш товариш Михайло, на очах у багатьох ровесників. Він просто, пливучи, пірнув углиб і не виринув. Як встановили медики, тіло спаралізував корч, хлопець помер від серцевого нападу і відразу пішов на дно.

Мені вперше довелося так моторошно зіткнутися зі смертю, у трупарні одягав на покійного костюм… Як буває у таких випадках, почали шукати винних. Командир загону, викладач фізвиховання, опинилася в лікарні. Мене, як комісара цього загону, мало не виключили з вузу, принаймні таке рекомендаційне рішення прийняв Кримський обком комсомолу. Однак у Рівному йому не дали просування.

Педінститут я закінчив 1973 року, в основному з відмінними оцінками. Тоді ж був зарахований у штат дубровицької районної газети «Поліський маяк» на посаду старшого літературного працівника. Затим завідував відділом сільського господарства, освоюючи зовсім нову для себе тематику.

Спершу навіть розмова з дояркою неабияк мене знічувала, адже відповідною термінологічною лексикою володів слабо – мої батьки в мої дитячі і юнацькі роки не працювали в колгоспі, тому тема сільськогосподарського виробництва в сімейних розмовах обмежувалася домашніми турботами (догляд за коровою, свиньми, курми, кролями).

Розрадою ставала підготовка до друку в районці творів місцевих початкуючих поетів, у цьому я почувався впевненіше.

У 1976 році одружився з дубровичанкою Оленою Білан (1954 – 2010), товарознавцем міжрайонної бази споживчої кооперації. Цього ж року був переведений на посаду відповідального секретаря в районну газету м.Червоноармійська (нині Радивилів), з перспективою отримати квартиру. Було надане й тимчасове житло, до введення в експлуатацію першої в містечку п’ятиповерхівки. У цьому домі через рік і вселився в двокімнатну квартиру.

А ще через рік, коли вичерпалися всі можливості надання відстрочок від служби, був призваний в армію, за півмісяця до сповнення мені «непризовних» 27 років. Так що 1979 року дочка Наталя народилася, коли я вже марширував плацом підмосковної ракетної бази військ протиповітряної оборони (станція Трудова на північ від Москви).

Однак навички газетярства і тут знадобилися. Мої дописи почали з’являтися на сторінках газети військового округу. А в травні, з нагоди Дня преси, за погодженням з командуванням військової частини був достроково відзначений короткотерміновою відпусткою додому.

Поїхав у Дубровицю, де в своєї матері перебувала дружина з дочкою. Непросто потім було пережити розлуку тривалістю ще мало не рік. Суворі армійські будні скрашувало щоденне листування, дружина регулярно надсилала номери українського літературного журналу «Всесвіт», і це допомагало мені зберегти журналістське чуття слова.

З травня 1980 року я знову поринув у випуск районки, в творчий процес. Наприкінці 1984 року став заступником редактора газети. У 1993 – 2000 роках одночасно працював у редколегії з випуску серії книг «Реабілітовані історією» при обласній організації Національної спілки письменників України під керівництвом чудової людини Євгена Шморгуна. Для збирання матеріалів та вивчення фактів виїздив у відрядження в Млинів, Дубно, Острог, ночував у готелях. Життєві обставини і різноманітні поїздки збагатили уявленнями і про Білорусь, Литву, побував у Словаччині, Югославії. Це підказувало й нові теми для віршів, статей.

Як журналіст співпрацюю з обласними друкованими та всеукраїнськими Інтернет-виданнями. Згадану книгу «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004) вдалося завдяки спонсорам видати в доповненому і переробленому вигляді під назвою«Радивилів у перегуках віків» (2014) з нагоди відзначення 450-річного ювілею міста, ювілею присвячена і моя поетична збірка«Слова» (2014). Наприкінці 2015 року вийшла моя гарно ілюстрована біографічна книга «Володимир Варфалюк: З людьми і для людей».

А за десяток літ між краєзнавчими книгами нагромадилося численних публікацій на краєзнавчу тематику у збірниках, альманахах, газетах.

Багато чого з минулого Радивилова мені вдалося відкрити вперше – а починалося все із замовлень рідкісних книг із бібліотек Москви, Ленінграда, Києва за бібліотечним абонементом, який тоді існував, із роботи в архівах, опрацювання ксерокопій рідкісних публікацій, що їх на моє прохання надсилали приятелі, знайомі. Про Бальзака матеріали, які мали відношення до Радивилова, наприклад, надійшли з Парижа від пана Дмитра Екчинського.

Опубліковані мною краєзнавчі матеріали, тим паче після появи їх на моїх сайтах в Інтернеті, не раз ставали в нагоді студентам, старшокласникам, про що вони самі не один раз казали.

З поетичними творами публікуюся в газетах, журналі «Погорина» (Рівне), колективних збірках. Крім традиційної збірки (паперової), в Інтернеті можна знайти ще кілька моїх поетичних збірників. Упродовж десяти років вів літературну студію в Радивилівському загальноосвітньому ліцеї, опубліковано тиражем у 100 примірників 10 альманахів учнівської творчості (2002 – 2012 роки), у яких дебютували близько півтори сотні юних поетів та прозаїків. Вони представляли свої твори й на сторінках районної преси, в колективних збірках.

Володимир Ящук, поет, краєзнавець, ЛьвівЯк почесний член Національної спілки краєзнавців України викладав краєзнавство в згаданому навчальному закладі (існував у 1999 – 2013 роках). Мав вчительську кваліфікацію «спеціаліст вищої категорії». Лауреат регіональної краєзнавчої премії «За відродження Волині». Член Національної спілки журналістів України.

Захоплююся фотографією, більше десятка тематичних альбомів опубліковано в Інтернеті. Зокрема, мій альбом «Личаківський цвинтар: випадковий погляд» майже із 300 знімками вже переглянули близько 600 тисяч відвідувачів сайту (на кінець 2017 року). Є цикли знімків про Почаївську лавру, Національний заповідник «Поле Берестецької битви», цікаві своїми пам’ятками старовини Дубно, Броди, Кременець, Підгірці, Підкамінь, Клевань. Захоплююся також web-програмуванням. Веду свої блоги. Кореспондент Інтернет-видання «Радивилів.info».

Володимир ЯЩУК.



Создан 24 окт 2017



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником