Володимир ЯЩУК (м. Радивилів). Фотоальбоми і нариси

Бальзак - про Радивилів і Дубно

1847 рік, з дорожніх нотаток письменника



Цей варіант перекладу дорожніх нотаток Оноре де Бальзака публікується ВПЕРШЕ. І найбільш точно передає думки і почуття письменника під час поїздки в серпні 1847 року через прикордонний тоді Радзивилів (Радивилів). Публікація присвячується 170-й річниці першого відвідання Радивилова Бальзаком. Записи були озаглавлені «Лист про Київ», хоча про Київ там так нічого й не було занотовано. Попередній варіант перекладу цитувався мною в книгах «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004) і «Радивилів у перегуках віків» (2014). Нотатки про перебування Бальзака в Бродах уміщені в нашому виданні раніше: http://www.radyvyliv.info/onore-de-balzak-pro-brodi.html. Нагадаємо: письменник їхав у маєток Верхівню до своєї майбутньої дружини Евеліни Ганської.

 

По виїзді з Бродів я знов опинився на облямованій нескінченними сосновими лісами піщаній скатертині, яка з’єднує Росію і Австрію такою незліченною кількістю стежок, що, здається, вистачило б їх на всіх мандрівників без повторного використання. На шляху моєму зустрічалися рифи у вигляді зрубаних сосен, але кучер майстерно прокладав шлях між ними, так що через півгодини досить швидкої їзди ми в’їхали на великий плац, схожий на паризьке Марсове поле; по одну його сторону розташовувався величезний сарай, ховаючи в своїх надрах австрійську митницю, а по іншу була дерев’яна застава. Не знаючи мови, я нічого не міг сказати своєму візникові; він зупинився перед іншим сараєм, який, мабуть, являв собою щось на кшталт заїжджого двору. Оскільки погода стояла чудова, я відправився пішки через це безкрає поле до застави, з-за якої виднілися з російського боку дві споруди. Я вирішив, що в них розташовуються гауптвахта і митниця – і не помилився…

 

Побіля російської застави я побачив чиновника з приємним і розумним обличчям, схожого на француза з хорошого товариства; мені він нагадав Жюля де Рессег’є. (З графом Жюлем де Рессег’є (1789-1862), поетом і прозаїком, Бальзак зустрічався в салоні Еміля і Дельфіни де Жірарден. – В.Я.). Завваживши на його грудях багато орденів, я здивувався, бо не міг повірити, що сам пан Гаккель вийшов мені назустріч, однак не встиг я поклонитися, як незнайомець прекрасною французькою мовою, без найменшого акценту, поцікавився, чи я це, а у відповідь на моє запитання засвідчив, що він і є пан Гаккель, начальник митниці. Хоча в Петербурзі пан Тимірязєв поводився зі мною так само чемно й доброзичливо, як і вищі чини французьких митниць, я з подивом переконався, що радзивилівська чемність перевершує петербурзьку. (Бальзак був настільки вдячний начальникові Радзивилівської митниці Павлу Францовичу Гаккелю – до послуг якого, в подальшому на правах “старого” знайомого, він вдавався також і восени 1848 р., – що, за словами його сина, надіслав йому з Франції 17 томів свого зібрання творів з власноручним написом на кожному томі: “Пану Гаккелю з повагою від автора”. – В.Я.).

 

За знаком пана статського радника величезна карета, запряжена четвіркою коней, під’їхала до мене, слуги підхопили мій багаж і поклали його на переднє сидіння, і ось яким чином я перетнув кордон горезвісного Китаю, про який тлумачив мені швейцарець Жанен.

 

– Обов’язок понад усе! – сказав пан Гаккель. – Пройдіть зі мною, і нехай митники займуться оглядом.

 

Митники нас уже чекали; валіза моя була відкрита і досліджена з усією можливою люб’язністю. Після цього пан Гаккель сказав: “Залишаю вас у товаристві моїх підлеглих, а сам піду попередити пані Гаккель; вона сподівається, що ви перекусите з нами чим бог послав”.

 

Я спробував було відмовитися, посилаючись на те, що їхав із Парижа в Радзивилів цілісінький тиждень без зупинки, але пан Гаккель запевнив мене, що слава мого імені вибачить усі вади мого вбрання, і це вирішило справу. Кілька хвилин по тому я вже входив у дерев’яний будинок, яких бачив безліч в околицях Петербурга.

Пан Гаккель представив мене своїй дружині, і та повідомила, що вони недавно перебралися в Радзивилів з Архангельська, де пан Гаккель десять років керував тамтешньою митницею. Ось що таке Росія. Тут ти в одну мить переносишся з крижаного клімату в південні краї.

 

Мені розповідали, що один православний єпископ з Іркутська, отримавши нове призначення на Волинь, незабаром помер, не знісши безжальної спеки. Він оживав, лише коли наставала зима і стовпчик термометра опускався до двадцяти градусів нижче нуля, літо ж проводив у погребі.

 

Пан Гаккель повідомив мені, що попередник його відправився в Петербург на місце пана Тимірязєва, а той став членом Державної ради, що доставило мені чималу радість, бо я бажав цьому люб’язному начальникові над грізними петербурзькими митниками усілякого успіху. Пан Гаккель виявився людиною не тільки розумною, але й освіченою; що ж стосується трапези, то вона своєю пишністю нагадала мені останній мій французький обід в Тілле у Верона. (На північ від Парижа, біля містечка Гонес, був маєток Луї Дезіре Верона (1798 – 1867), лікаря і журналіста, який у 1831 – 1835 р.р. був директором Паризької опери, а в 1844 році став директором газети “Конститюсьонель”, у якій в березні – травні 1847 року друкувався роман Бальзака “Кузен Понс”. – В.Я.).

 

Тут були тонкі вина, гігантські рибини, чудова дичина. Після від’їзду з Парижа я вперше обідав, як годиться; чи міг я уявити, що цю можливість нададуть мені в такому крихітному містечку, як Радзивилів!

 

Французькі читачі при слові “містечко” уявляють собі будинки, вулиці, громадські заклади; між тим Радзивилів – то не що інше, як скупчення дерев’яних халуп, котрі досі не завалилися винятково завдяки особливій милості провидіння до Росії. Стоять ці халупи на голій землі, бруківки нема і в помині.

 

Я поділився з паном Гаккелем своїми тривогами, і він з чарівною поблажливістю заспокоїв мене, пообіцявши відправити зі мною одного зі своїх слуг, людину надійну, яка буде розплачуватися за мене на станціях.

 

Надія безперешкодно дістатися до Бердичева вдихнула в мене нові сили: звільнившись від тривог, бачачи, що чудесний порятунок прийшов від того самого, хто в Парижі бачився мені головною перепоною на моєму шляху, я знову став самим собою і завів з люб’язним подружжям Гаккелів розмову веселу й жваву, бо радість перемогла втому, котра цілком, здавалося, мною заволоділа. Веселість мою, втім, затьмарила непохитність поліцмейстера, який, не маючи друкованих бланків, навідріз відмовлявся видати мені припис для станційних доглядачів. Умовити його не було жодної змоги; він пояснював, що вельми жалкує, але проти правил не піде. Він уже два місяці просив надіслати йому бланки, однак так нічого й не отримав. У цьому епізоді – весь дух російського суспільства.

 

Коритися, коритися, незважаючи ні на що, коритися з небезпекою для життя, коритися навіть тоді, коли покірність безглузда і протиприродна. Ця російська покірність особливо вражає того, хто знайомий з рішучою нездатністю до покори, що панує у Франції. Покірність ця становить собою головну відмінність між Росією і Польщею. Поляк коритися не здатний; він любить не виконувати накази, а сам їх віддавати. Надмірна незалежність польського розуму, його неспокій проявляються рішуче в усьому; ця незалежність розриває навіть узи сімейні: у жодній іншій країні не побачите ви таких процесів між членами однієї сім’ї. Це природне ставлення і погубило Польщу. Країна покори, країна покірних слов’ян, не могла не поглинути країну слов’ян непокірних, країну, якій сама думка про покору вселяла жах.

 

Дисципліна допомогла Римові підкорити світ; пізніше сліпа покірність варварів їх вождям допомогла північним ордам завоювати Європу. Наполеон на мить підпорядкував собі Європу саме тому, що зумів змусити французів коритися, і якщо коли-небудь Росія завоює світ, вона буде зобов’язана цим виключно покірності її мешканців. Мені не важко показати, що росіяни створені для того, щоб підкорювати інші народи, і в цьому їм немає рівних.

 

Що ж стосується Франції, то розумні люди не можуть не сумувати щодо духу непокори, котрий панує сьогодні в нашій країні; точно так само, як і поляки, французи все піддають обговоренню, все заперечують і страждають великою непослідовністю в думках; кожен француз бажає стати істотою вищого порядку, подібно до того, як при імперії кожен бажав стати полковником; кожен створює власну систему, щоб мати привід для заколоту. Зміни в нашому національному характері насторожують, бо вони загрожують нам тими нещастями, що обрушилися на Польщу. Чим, окрім вад в умонастроях, можна пояснити крах – нині зовсім безперечний – нації колись вельми войовничої, яка дві сотні років тому налічувала тридцять два мільйони чоловік, а за останніх два століття втратила один за одним Кенігсберг, Данциг, Галичину, велике князівство Познаньське, Україну, Литву – території, котрі за величиною не поступаються королівствам, – нині ж, за висловом одного дотепника, втративши навіть ім’я, нація стає свідком загибелі останніх залишків своєї величі, останніх вельмож, які самі наближають свій смертний час!

 

Покірність – та хартія, згідно з якою існує Росія, і імператори щосили намагаються підтримувати в своїх підданих цей дух. Ось два анекдоти, які доводять, як далеко можуть зайти вони в цьому завзятті. Історії ці величні у своєму роді, проте у Франції мало знайдеться умів, здатних оцінити велич поданих уроків. Французи побачать у них одне лиш варварство. У нагороду за послуги, надані Росії Суворовим, імператор Павло наказав влаштувати на честь нього тріумф. У Петербурзі була споруджена Тріумфальна арка; народові і військам було наказано віддавати Суворову в дорозі почесті, достойні государя. Передбачалося, що імператор зустріне російського героя під аркою. Між тим завдяки балакучості одного з підлеглих Сувовова стає відомо імператорові, що в боях при Треббії і біля Нові полководець у запалі атаки віддав наказ якомусь генералові, якому, за регламентом, він наказувати права не мав. Негайно Суворов потрапляє в немилість, імператор не бажає його бачити; народ і вельможі наслідують його приклад; Суворов впадає у відчай і помирає. (Анекдот в основному відповідає дійсності: отримавши від імператора 28 жовтня 1799 р. за швейцарський похід звання генералісимуса, Суворов повинен був повернутися в Петербург тріумфатором, під барабанний бій, гарматну стрілянину і гук дзвонів; однак полководець разом з армією ще не встиг дістатися столиці, як настрій імператора вже встиг змінитися; йому, зокрема, не сподобалося, що Суворов, порушуючи статут, тримав при собі чергового генерала. Як наслідок, полководцеві було оголошено догану, про яку слід було оповістити всю армію. Урочиста зустріч у Петербурзі була скасована і навіть заборонена, опальний Суворов в’їхав до столиці без будь-яких почестей і через два тижні, 6 травня 1800 р. помер. – В.Я.).

 

І після цього ви хочете, щоб росіяни в чужих краях не відчували на собі постійно всевидючого ока свого государя? Після смерті Суворова імператор був присутній на його похороні; покараний злочинець залишається героєм, а Павло, якого даремно оголошували божевільним, іде за його труною, представляючи всю Росію.

 

Ось інший випадок. Нинішній імператор повертався на пакетботі в Кронштадт. У ту саму хвилину, коли корабель з імператорським прапором готувався увійти в гавань, англійське торговельне судно, користуючись попутним вітром, виходило з неї на всіх вітрилах. Капітан пакетбота, бачачи, що англієць зупинитися не може, лягає в дрейф; імператор довідується про причини затримки, і капітан вказує йому на англійське судно, пояснюючи, що, якби продовжував свій шлях, уникнути зіткнення з англійцями не було б жодної змоги.

 

Імператор відповідає одним лише помахом руки, але помахом недвозначним: цар повинен рухатися по прямій, незважаючи ні на які перешкоди. Капітан дає команду йти вперед, налітає на англійське судно, пробиває в ньому пробоїну, завдає чималої шкоди і власному кораблю – зате імператор продовжує рухатися по прямій. Капітан отримав у нагороду підвищення в службі і хрест, англійським морякам передано чималу суму грошей. (Цей анекдотичний факт Бальзак, очевидно, вичитав у І.Головіна в книзі «Росія за Миколи І», яка була випущена в Парижі 1845 року. – В.Я.). Отаким способом Росії слід прокладати собі дорогу всюди.

 

Зрозуміло, якої думки російський народ про своїх імператорів! До двох солдатів дійшли чутки про розкол у православній церкві; один каже другому сільською говіркою:

 

– Господь Бог, здається, збився з панталику.

 

– А нам-то що до того! Цар дасть чин святому Миколаєві.

 

У Російській імперії чини – те ж саме, що звання в імперії китайській; це міра буття будь-якого росіянина. Втім, кажуть, що імператорові здалося, нібито чини обмежують його владу, і він має намір їх скасувати; адже ієрархія чинів дозволяє імператорові призначати на ті чи інші посади лише людей у відповідному чині. Тому, якщо і знайдеться в чотирнадцятому класі людина геніальна, імператор не зможе призначити її на таку посаду, яку має право займати тільки чиновник четвертого класу.

 

Ми у Франції перетерплюємо всі незручності, якими пройнята система чинів, не маючи, однак же, тих винагород, якими багата система самодержавна. Справді, міністрів у нас обирають виключно з числа перів або депутатів. На всяке місце є свій розпорядок; є чин і в депутатів: їм належить платити на рік не менше 500 франків податків. У кінцевому рахунку претендентів на міністерські пости набирається два десятки, не більше. Людовик XIV міг брати таланти там, де їх знаходив; нинішній владі це не дозволено. Вік, ценз – ось наші чини. Звідси та геронтократія, яка ускладнює дії французького кабінету і робить його беззахисним перед лицем будь-якої небезпеки.

 

Між тим мої нові друзі знайшли спосіб обійти перешкоду, що постала на моєму шляху; вони найняли мені приватних коней і відправили в Дубно, забезпечивши листом до тамтешньому поліцмейстера, у якого, сподівалися вони, знайдуться для мене бланки.

 

Росією неможливо їздити без особливого паперу, що зобов’язує доглядачів давати проїжджому коней. Називається цей папір подорожня.

 

 

 

Тим часом усі приготування скінчилися щойно до одинадцятої вечора; таким чином, у Бродах і Радзивилові я застряг на вісімнадцять годин. Скоротати час мені допомогла пані Гаккель, скликавши в свою вітальню все тамтешнє начальство. Влада тих, хто очолюють наші митниці, не йде в жодне порівняння із владою, якою наділений пан Гаккель. У його віданні – сто п’ятдесят льє кордону, за яким він зобов’язаний спостерігати у відношенні політичному та комерційному; внаслідок цього в його підпорядкуванні працює ціла армія чиновників. Платня його обчислюється сорока тисячами франків; сам же він перебуває в підпорядкуванні київського генерал-губернатора, якому мені порадили представитися. Губернатор цей, прославлений генерал Бібіков, командує Волинню, Україною, Поділлям і частиною Білорусії (такий дивний перелік у рукописі Бальзака; насправді Бібіков займав посаду генерал-губернатора київського, подільського і волинського. – В.Я.) – територією куди більшою від Франції. Одне це зауваження допоможе вам відчути безмежність Російської імперії: тут у всього велетенська величина.

 

Нові знайомі подарували мені втіху своїм товариством, напоїли чудовим чаєм, а в кибитку для пом’якшення тряски поклали подушку самого пана Гаккеля. Уявіть, що для мандрівника в кибитці абсолютно все одно, чи одного коня запрягли, чи четвірку. Цей візок із дерева і вербових прутів, що котиться зі швидкістю локомотива, з безжалісною відвертістю сповіщає вашим кісткам про всі нерівності дороги; як би високо ви не підскакували, з якою б силою не падали назад на сіно, кучера це нітрохи не бентежить; його справа – поганяти коней, ваша – терпіти.

 

Імператор, який подорожує точно таким самим чином, одного разу вилетів з екіпажу і впав у сніг; кучер, доїхавши до станції, обертається, а імператора – нема та й нема; відшукали його розпростертим на дорозі; кучеру він пробачив.

 

Отож я рушив углиб нескінченної і незнайомої країни в товаристві незнайомця, якому, згідно з розрахунком радзивилівського поштмейстера, видали на дорожні витрати тридцять два рублі сріблом. Стояла чудова ніч, небо нагадувало синє покривало, прибите срібними цвяхами. Самотність мою порушував тільки дзенькіт дзвіночка на шиї в коня, ясний і одноманітний; дуже швидко я полюбив цей звук усією душею. Які тільки думки не зринали мені в голові! Рівно вісім днів тому я обідав у Тілле у Верона, і співтрапезники мої, дізнавшись, що я зібрався до Києва, за вісімсот льє від Парижа, підняли мене на кпини. Поїздка з Радзивилова в Дубно – зовсім не те, що поїздка з Парижа в Гонес. Обабіч дороги стіною стояли темні соснові ліси, і я щохвилини з побоюванням очікував, що колоди, залишені на дорозі російськими лісорубами, виявляться рифами, згубними для нашого суденця, однак кучеру темрява анітрохи не заважала.

 

То була одна з найпрекрасніших ночей, яку я провів у подорожі. Неможливо уявити собі, яка насолода – мчати невідомою пустелею зі швидкістю поштового голуба. Це п’янить душу, немов квакерські хороводи. Мандрівник і без того перебуває у владі мрій, а монотонне бриніння дзвіночка довершує справу.

 

Нарешті, о пів на третю ми дісталися Дубна; мене висадили в дворі поштової станції. Довіривши свою долю російському провідникові, я кинувся на диван, жорсткий, наче похідне ліжко, і вперше за останніх дев’ять днів заснув; я спав сном немовляти, сном знесиленого борця, тим сном, від якого не здатна пробудити навіть гарматна стрілянина.

 

Уранці поліцмейстер, справжній росіянин у парадному мундирі з хрестами, під’їхав до станції в кареті, запряженій четвериком, і застав мене за кавою. Подорожня була мені виписана з дотриманням усіх необхідних церемоній. Поліцмейстер, колишній гвардійський офіцер, дуже жалкував, що я кваплюся: дружина його була б щаслива пригостити мене сніданком; я пообіцяв заїхати до неї на зворотному шляху і о десятій ранку вирушив далі з твердим наміром примусити кучерів везти мене так само швидко, як возять імператора, тобто зі швидкістю тридцять верст на годину. Заради цього я був готовий не шкодувати копійок на чай. Завважте, що свого я домігся. Якби не змушений був постійно втрачати час на поштових станціях, змінюючи коней, я здолав би сто льє за п’ятнадцять годин, проте на кожній станції мені доводилося затримуватися на півгодини, а вночі навіть на три чверті години.

 

Потрапити в Україну! – я не просто хотів, я жадав цього, бо Україна означала відпочинок, а сил у мене залишалося ще на добу, не більше.

 

Що за подорож! Провідник мій, людина загартована, як мало хто, десятки разів просив мене зупинитися, знаками показуючи, що він втомився і хоче спати, але я повторював: “Бердичів!” І чоловік цей, який звик до покори, слухняно сідав у кибитку, однак при цьому уважно дивився на мене, бажаючи впевнитися, що я створений із тієї ж плоті й крові, що й він. Пристрасть додає людині, навіть найбільш зманіженій, найслабкішій, таку стійкість, яку не дає ніяка матеріальна сила; ніколи раніше не виявляв я стільки волі, стільки нервозної моці. Коні мчали так швидко, що пісок і курява клубочилися з-під їхніх копит просто мені в обличчя. Однак мене переповнювало радісне відчуття, що російські коні несуть мене швидше, аніж німецькі потяги. Поводиря свого я пригощав галетами і французьким язиком; утім, йому найбільше сподобалася анісова горілка, до якої він раз у раз прикладався з незворушним виглядом.

 

Дорогою від Дубна до Ганнополя, куди я прибув близько шостої вечора, я не бачив довкруг нічого, крім стиглих полів, плоских, мов кришка табакерки. Через кожних п’ятдесят верст поруч із дорогою або на горизонті я помічав чудовий поміщицький дім, оточений парком; його позеленілий мідний дах виблискував у сонячних променях. Як не схоже було все, що я бачив, на Галичину! Раз у раз на очі мені траплялися селяни і селянки, які весело й безтурботно, ледве не з піснями, йшли в поля трудитися або поверталися додому. Безсумнівно, ніхто не попереджав цих людей про моє наближення; ніяке начальство не наказувало їм веселитися; я бачив життя – як воно є. Не стану говорити про нинішній стан Галичини, бо це злощасний виняток, проте в усіх інших провінціях, які мені довелося перетнути, місцеві жителі виглядали куди більш задоволеними життям, аніж ті люди, які рухаються дорогами Франції. Нічого дивного: дізнавшись про умови життя селян у Польщі і Росії, я прекрасно зрозумів, чому вони такі щасливі. Не боячись уславитися прихильником парадоксів, можна сказати: російський селянин у сотню разів щасливіший, ніж ті двадцять мільйонів, що становлять собою французький народ, інакше кажучи – ті французи, котрі не вважаються ні багатіями, ні, якщо завгодно, людьми заможними. Російський селянин живе в дерев’яному будинку, обробляє власний шматок землі, що дорівнює приблизно двом десяткам наших арпанів (8 га. – В.Я.). Урожай, який селянин із неї збирає, належить не поміщикові, а йому самому; натомість селянин зобов’язаний відпрацювати на поміщика три дні на тиждень, за додатковий же час йому платять окремо. Ці сто п’ятдесят днів у році необхідні для того, аби зорати поміщицьку землю, засіяти її і зібрати врожай. Таким чином, можна сказати, що селянин розплачується за оренду тридцяти арпанів землі ста п’ятдесятьма днями роботи, у Франції ж це обійшлося б йому в триста франків. Податки селянин платить мізерні. На довершення всього поміщик зобов’язаний мати великі запаси хліба і годувати селян у разі неврожаю. Зауважте притому, що працюють селяни погано, так що для поміщиків було б куди краще мати справу з людьми вільними, які, подібно до наших селян, працювали б за плату; зате селянин при нинішньому порядку речей живе безтурботно, як у Христа за пазухою. Його годують, йому платять, так що рабство для нього із зла перетворюється на джерело щастя та спокою. Тож запропонуйте російському селянинові свободу в обмін на необхідність працювати за гроші й платити податки, – і він її відкине.

 

Ті селяни, які викуповують самі себе, – багатії, люди статечні; гроші вони не пропивають, а збирають. Це – виняток із правила. Коли вибухнули події в Галичині та звістки про них дійшли до волинських селян, один з них, запитаний у вузькому колі про те, що б став робити місцевий люд, якби жити без поміщиків, відповідав:

 

– Довелося б нам їх найняти.

 

Чи не правда, тут саме час вигукнути слідом за Яном Гусом: “Sancta simplicitas! ” («Свята простота». – В.Я.).

 

Характер тутешніх селян вичерпується двома словами: варварське невігластво; ці люди спритні й хитрі, але будуть потрібні століття, щоб їх просвітити.

 

Розмови про свободу вони, точнісінько як негри, розуміють у тому сенсі, що їм більше не доведеться працювати. Звільнення призвело б до розладу всю імперію, що базується на слухняності. І уряд, і поміщики – всі, хто бачать, як мало пуття від роботи на панщині, – охоче перейшли б від нинішнього порядку до найманої праці; однак на шляху в них стала б величезна перешкода – селянське пияцтво. Нині селянин заробляє гроші лише заради того, щоб купити собі горілки. Торгівля горілкою становить одне з головних джерел доходу для поміщиків, які, продаючи її селянам, отримують назад усе, що їм заплатили. Свободу селяни зрозуміють винятково як можливість напиватися до нестями.

 

Пияцтво ж загрожує незліченними нещастями. Деякі з них зовсім очевидні. По-перше, не буде кому орати й сіяти, а значить, почнеться неврожай, за яким настануть голод і хвороби, як у Галичині; це послабить імперію і порушить весь порядок російського життя. У селянина потреб небагато. Одяг його простий і недорогий. Узимку він носить овечий кожух і хутряну шапку, які не знають зносу по два десятки років, а влітку – вбрання з полотна.

 

Овчина і полотно коштують фантастично дешево. Головне знаряддя праці, яке вірно служить селянинові завжди і всюди, – сокира. Харчується селянин хлібом і кашами, які сам собі готує; їжа ця ситна й здорова. У селян є корови, які приносять їм телят і молоко; одне слово, життя селянина зводиться до речей найпростіших. Вози він збиває сам, коні дістаються йому майже даром. Таким чином, російський селянин може всюди прокласти собі дорогу, маючи все необхідне при собі. Фізична його сила надзвичайна, йому під силу найважчі випробування, він фаталіст, як і всі сини Сходу.

 

Вся ця імперія за словом царя може рушити на Захід; шкодувати їй не буде за чим. Дерев’яні будинки, села, міста подібні тут до стійбищ кочівників.

 

Цегляні будинки в цій країні на пальцях полічиш. У керованих генералом Бібіковим трьох губерніях, загальна площа яких не поступається Франції, не знайдеться й п’яти сотень садиб, подібних до тієї, куди я прямував.

 

Від кордону до Бердичева я їхав місцевістю, схожою на Край Бос, але Край Бос довжиною і шириною в сто льє; поля тут перемежовуються з піщаними смугами, порослими сосновим лісом. (Край Бос – місцевість у центрі Франції, де вирощують зернові культури. – В.Я.).

 

До вечора я дістався до маленького містечка Ганнопіль; на в’їзді в нього я зустрів поміщика, який у товаристві своєї дружини прогулювався уздовж кам’яної огорожі – однієї з визначних пам’яток тутешніх пустель, бо тут усі житла, навіть найрозкішніші, оточені або дощатими парканами, або огорожами з колод. Парк Браницького дорогою до Києва – єдине місце, обнесене кам’яною огорожею великої протяжності. (Мався на увазі маєток у Білій Церкві. – В.Я.).

 

При вигляді єдиної людини з хорошого товариства, яка трапилася мені на шляху, я, знемагаючи від слабкості і голоду, надумав було зупинити бричку і попросити перехожого про гостинність, однак упевненість, що мене ось-ось звалить хвороба, і боязнь затриматися у незнайомця занадто надовго змусили мене прийняти страшне рішення: зібравши всю свою мужність, я вирушив далі.

 

Назавтра близько восьмої ранку я вгледів попереду велике місто і зрадів, бо був переконаний, що це Бердичів. “Нарешті”, – подумав я, гостро відчувши в цю хвилину, як сильно я стомився. Виявилося, на жаль, що за Бердичів я прийняв зовсім інше місто – Житомир; через свою помилку я втратив дві години, причому плутанина супроводжувалася подіями настільки смішними, а характер євреїв вимальовувався в них так повно, що розповідь про ці сцени за участю п’яти дійових осіб могла б скласти чудову основу і для роману, і для водевілю. Я зберігаю цю історію про запас, сподіваючись пустити її в хід на одному з тих похоронно-похмурих обідів, на які потрапляєш часом, обертаючись у світі. Історія ця збагатить скарбницю моїх дорожніх анекдотів.

 

Тим часом євреї, яких я нарахував два з половиною десятки, чорні, як семінаристи, з блискучими на сонці бородами, з палаючими, як карбункули, очима, обступили мене щільним натовпом; усі вони з жадібним виглядом тягнули руки до ланцюжка від мого годинника, бажаючи неодмінно дізнатися, скільки він важить, і перевірити, чи зроблений зі справжнього золота; мені доводилося відганяти їх ударами палиці. Це невгамовне користолюбство нагнало на мене жах. Не знаю, що б я робив, якби не кравець: він повів мене в свою суконну крамницю і, виставивши в дверях караул із кацапів, дав мені можливість спокійно випити кави, а сам тим часом домовився з євреями, які зголосилися довезти мене до Верхівні без зволікання і за ціну вполовину меншу, ніж та, яку призначили на станції. Стараннями пана Равеля, самодержця жилетів і охоронця елегантності в Україні, о другій годині пополудні я продовжив свій шлях у єврейській буді.

 

Тут я побачив справжні степи, бо Україна починається в Бердичеві. Порівняно з нею все бачене раніше – ніщо. Переді мною тягнулася пустеля, царство хлібів, куперовских прерій з їх мовчанкою. Тутешні ґрунти – український чорнозем, шар чорної і жирної землі товщиною до півсотні футів, а то й більше; такі поля ніколи не удобрюють, а сіють на них тільки зернові.

 

Видовище це мене приголомшило; я поринув у глибокий сон, а о пів на шосту був розбуджений криком, гідним іудея, який побачив обітовану землю. Переді мною на пагорбі посеред долини – третій за рахунком після кордону – височів у золотистих променях призахідного сонця замок на кшталт Лувра або грецького храму! (Порівняння поміщицького будинку в Верхівні з Лувром спало на думку Бальзакові ще 1840 року, коли він отримав у подарунок від Ганської картину з зображенням цього будинку. – В.Я.).

 

Підготовка українського перекладу тексту: Володимир ЯЩУК (м.Радивилів).

 

На фото внизу: радивилівці біля могили Бальзака на кладовищі Пер-Лашез, серпень 2017 року.



Обновлен 25 окт 2018. Создан 26 авг 2017



  Комментарии       
Всего 1, последний 1 год назад
telemaster-dnepr 13 сен 2017 ответить
https://livesurf.ru/promo/121886
система раскрутки сайтов
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником