Володимир ЯЩУК (м. Радивилів). Фотоальбоми і нариси

 

Невловимий месник і бунтар - Євтух Вознюк




В «Історії міст і сіл УРСР», у томі, присвяченому Рівненській області (виданий у 1973 році), можна прочитати: «У 1925 – 1926 р.р. в районі Радзивилова діяв невеликий партизанський загін під керівництвом жителя села Підзамчого Євтуха Вознюка». Це було 90 років тому, тож встановити обставини тієї діяльності дуже непросто.

Однак близько тридцяти років тому я зробив спробу зібрати матеріали про Євтуха Вознюка. І врешті збагнув: з Євтіха, як називали в розмові його ті, котрі колись особисто знали односельця, не вдасться зробити борця із соціальною несправедливістю, адже в його актах помсти польським осадникам проглядало явно національне забарвлення, а це була тема не для часу комуністичного режиму. Правда й те, що в наших селах оцінювали дії Вознюка по-різному: нази­вали й бунтарем, і бандитом.

І ось через десятиліття я вирішив-таки звернутися до постаті Євтуха, про невловимість якого колись ходила в тутешніх селах приказка: «Не побачити Євтуха, як свої вуха». Тож знайшов старі краєзнавчі записи.

Щоб краще уявити, на якому ґрунті проросло його бунтарство, треба нагадати: в 1920 році, після поразки Української національної революції, тутешні землі опинилися в складі Польщі. І вона постаралася посилити свій вплив на «креси всходні». Невдовзі сюди почали розселяти колоністів, так званих осадників, переважно колишніх військовослужбовців із сім’ями. Це не могло подобатися українцям, адже ще недавно вони зустрічалися з жовнірами хіба що на полі бою, а їхні наїзди на села спричиняли пограбування і розбій.


На виборах до польського сейму в листопаді 1922 року на Волині не пройшов жоден польський кандидат. Отже, після 120-річного перебування нашого краю в складі Російської імперії тутешнє населення сприймало поляків не як визволителів, а лише як чергових поневолювачів. А тут ще польська влада підливала масла у вогонь: переслідувалися українська мова і культура, українським школам держава відмовляла у фінансовій підтримці, українцям штучно обмежували доступ до вищої освіти. Навіть молитву «Отче наш» не дозволяти промовляти українською мовою. У букварях для малят не було жодної згадки про Україну. Прояви дискримінації відчувалися в кожному місті і селі, в тому числі в Радзивилові (Радивилові) і на Радивилівщині. Неспроста для захисту інтересів українців було створене в 1925 році Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО).

Але то був лише крок до політичної, парламентської організованої протидії несправедливості та утискам. А як могли обстоювати свої національні і соціальні інтереси, висловлювати протест прості українці? Євтух Вознюк і його друзі з села Підзамче та довколишніх сіл вирішили: якщо влада нехтує моральними нормами, то чому б не перейняти запропоновані нею правила гри. Почали влаштовувати напади на маєтки осадників, підпалювати їх.



Степан Іванович Горопаха в 1985 році розповідав мені в селі Підзамчому: «Євтіх Панасович Вознюк жив якраз через дорогу від моєї хати. Знав я його з дитинства. Виріс високий, широкий у плечах, дужий. Буває людина: що їй не скажи, як з нею не обійдися, — вдасть, що не ображається. А Євтіх був не такий: зневага осадників дуже його брала за живе. Аж закипав хлопець злістю і помстою на їхні глузи: як же так, земля наша, а порядкують вони, ще й посміюються з «бидла». Мав тоді вже поза двадцять років. Почули якось хлопці, що пан у Бересті на Тернопільщині землю продав, прийшли і гроші забрали. Та й, казали люди, не собі забрали, а щоб поділитися з бідними, підтримати їх. А то перестрінуть майновитого осадника, обберуть, мов липку, дадуть прочуханки — і гайда…

Звичайно, не обходилося без хлоп’ячих витівок: якось у ресторані в Радзивилові залишилася на столі записка: «Був Євтіх, наївся, напився і втік».

Чутка про Євтіха Вознюка ширилася по радивилівській окрузі. Польська поліція не раз влаштовувала засідки, про­бувала його впіймати. Але прості українці-селяни знали, що своїм він зла не чинить. Тому видавати месника і його спільників не збиралися. А от мій родич, він мав 30 десятин землі, вирішив скористатися нагодою, щоб помститися Євтіху. Той саме зненацька прийшов «у гості» і заночував у нього. Господар нишком послав за поліцією. Прибуло дванадцятеро. Але до бунтаря, озброєного рушницею та вибухівкою, наблизитися не наважились. Вознюк метнувся у стайню. Господар, сприяючи поліції, запопадливо зачинив двері на засув. Та дарма: Євтіх вибив двері, скочив на коня, вистрілив у сторону поліцаїв і гайнув у поля. Переслідувати його побоялися. Згодом повстанці спалили обійстя донощика, його було знайдено вбитим у перестрілці».

А ось що того ж 1985 року розповів мені Меркурій Гри­горович Крам: «Ми з Євтіхом з дитинства товаришували, разом ходили до школи. Заводіяка був хлопець. І в тому, що зненавидів польську окупаційну владу, було щось і від наших загальних настроїв, і від його характеру. Євтіха підтримували товариші з багатьох навколишніх сіл. І не могли їм осадники дати раду. Якось навіть під Вознюком убили коня. Іншого разу його бачили перевдягнутим у по­ліцая. Пізніше в наших селах почали ширитися радянські настрої — дехто повірив, що якби наші землі відійшли до СРСР, жилося б краще. Піддався таким настроям і Євтіх. Не раз переходив кордон з підрадянською Україною, приносив звідти агітаційну літературу. А потім із Решетилом пішов туди, до «совєтів», – і не повернувся».

Свого часу мав я і розмову з сестрою Вознюка — Параскевою Панасівною Проказюк, яка була репресована за радянського часу. У сім’ї, розповідала вона, було п’ятеро дітей, Євтух — найстарший. До бунту його підштовхнуло й те, що поляки спалили хату, згоріли коні, корови. Товаришами в боротьбі стали Іван Додь, Ананій Шаповал та інші, прізвищ яких сестра не пам’ятала. У вересні 1939 року Євтіх, у чому була переконана сестра, приїздив у тутешні села з червоноармійцями під час їх «визвольного походу».

Його впізнавали, але він не зізнавався, був наче чужий. Солдат – і тільки. Зайшов до батьківської хати, наче до якоїсь випадкової, квапився; мати принесла їсти. “Хоч присядь до столу, Євтіху!”. Взяв хліба з собою – та й поїхав. Сказав, що він не Євтіх. Цілком вірогідно, що то таки був він, Євтух Вознюк, а до надмірної обачності вже привчила атмосфера справжнього СРСР – атмосфера підозріливості, шпигуноманії і терору. Його самого, якби зізнався, що звідси родом, могли зарахувати щонайменше до підозрілих, якщо не до зрадників. А з підозрілими більшовики не панькалися.

За розповіддю сестри Вознюка, Решетило згодом із Росії написав у Москву, в розшук. Повідомили, що Вознюк Євтух Панасович загинув на Фінському фронті в 1939 році.

Не принесла йому щастя Польща, не дав долі Радянський Союз.

Володимир Ящук.



Обновлен 11 сен 2017. Создан 16 фев 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником