Володимир ЯЩУК (м. Радивилів). Фотоальбоми і нариси

 

Про Миколу Мижилка і Володимира Стеценка




Першість Радивилівського району з міні-футболу, присвячена пам’яті воїнів-«афганців» Миколи Мужилка і Володимира Стеценка, засвідчує в ці дні, що ми пам’ятаємо полеглих учасників бойових дій різних періодів нашої складної історії. І тих, хто віддав життя, захищаючи незалежність України у зоні АТО, і червоноармійців-антифашистів та учасників руху Опору Другої світової війни, і бійців УПА, і воїнів, яким випало з волі правителів СРСР виконувати армійські обов’язки на територіях чужих країн.

Микола Мужилко загинув понад 30 років тому, 13 травня 1983 року, в районі афганського міста Кундуз. Про дорогу Кундуз – Баглани журналіст Артем Боровик свого часу написав, що це була всуціль зранена дорога – ”її понівечене мінами і снарядами тіло спазматично корчиться поміж сопками”. Президія Верховної Ради СРСР нагородила Мужилка орденом Червоної Зірки. Але відзнака, нехай і почесна, вже не здатна була повернути сина батькам, Надії Пилипівні і Володимиру Михайловичу, з села Добривода Червоноармійського (Радивилівського) району.

Микола Мужилко народився 21 серпня 1962 року в Казахстані, де батьки освоювали цілину. З третього класу він жив в Україні, закінчив Теслугівську середню школу. У Радивилівському районному історичному музеї мене свого часу боляче вразила трудова книжка Миколи з чистими аркушами. У його короткому житті тільки й були дитинство, школа, навчання в Рівненському технічному училищі №1 і кілька місяців роботи наладчиком агрегатних і спеціальних верстатів в одному з цехів Харківського моторобудівного заводу “Серп і молот”.

Звідти хлопця і призвали в армію, як виявилося, не просто в армію – на війну, оповиту “військовими таємницями”, що диктувалися небажанням комуністичної влади говорити правду про обставини і мотиви введення радянських частин на територію іншої країни.

“Здрастуйте, мої дорогі батьки, сестра Світлана, брати Валера, Вовка, Серьожа, – писав Микола в серпні 1982-го. – Ось, нарешті, випала вільна хвилина, і я зможу написати лист, який ждете ви вже дуже довго і, мабуть, переживаєте. Раніше я не міг вам, написати. І взагалі нікому. А від вас я вже одержав багато листів… Від хлопців я теж одержав листи, але ще не відповів. Напишу про мою службу… Служити, звичайно, перших півроку важкувато, бо всі тобою посилаються, але і час іде… Тут я одержав машину ГАЗ-66, спочатку трохи ремонтував… Зараз тут вдосталь винограду, його біля нас дуже багато… Зрештою, діла йдуть нормально. Правда, скучнувато за рідним домом, та й взагалі за Добриводою”. Солдатам не дозволено було згадувати про Афганістан.

А втім, коли Микола Мужилко загинув, “таємницею” зробили і факт його смерті – у пресі згадували тільки про нагородження хлопця орденом. Про те, що таке нагородження відбулося посмертно, ні в районці, ні в інших газетах друкувати не дозволяли (існував такий собі комітет у справах державних таємниць у пресі).

Тільки в час горбачовської перебудови заборону зняли, і 12 травня 1988 року районна газета “Прапор перемоги” надрукував мою статтю на цілу сторінку “Прийти і вклонитися” про життя і загибель Миколи Мужилка, через шість років після його загибелі. Але від тієї публікації минуло вже 28 літ, і хоч газети час від часу згадують Миколу Мужилка, молоде покоління повинно знати і про нього, і про ще одного полеглого радивилвця – Володимира Стеценка, та й про самі перипетії афганської війни. І це попри те, що агресія Росії проти України, бойові дії на сході нашої країни дещо відсунули на другий план тему афганської війни.

Про Володимира Петровича Стеценка (26.01.1958 – 17.02.1984) більше писали в 2011 році, коли на приміщенні колишньої Радивилівської школи №2 (нині дитяча школа мистецтв) в урочистій обстановці було відкрито меморіальну дошку, присвячену йому, –Володимир навчався в стінах цієї школи в 1965 – 1973 роках.

Він народився в Червоноармійську (Радивилові) в сім’ї залізничника, після восьмирічки вступив у Кам’янець-Подільське військово-інженерне командне училище. Служив у різних округах Радянського Союзу, зокрема, й на Далекому Сході. У 1983 році був направлений в Афганістан. Підрозділ старшого лейтенанта Стеценка, як повідомлялося в офіційних документах, займався розміновуванням місцевості. Під час одного з обстрілів Володимир загинув, йому було всього 26 років.

Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Похований на Корбутівському кладовищі в Житомирі, місті, де на той час проживали дружина і дочка. А в Радивилові до останніх своїх днів, до 2007 року, жила мати полеглого воїна – Параскева Якимівна Стеценко.

Викреслити афганську війну з нашої свідомості неможливо, адже і в Радивилівському районі є десятки колишніх воїнів-“афганців”, які, виконуючи обов’язок служби, в бойових діях змушені були ризикувати власним життям, діставали поранення.

Тому турнір пам’яті Миколи Мужилка і Володимира Стеценка – це й свідчення того, що пережите їхнім поколінням не забуте. Біля пам’ятника полеглим воїнам-“афганцям» Володимиру Стеценку і Миколі Мужилку в радивилівському парку імені Т.Шевченка регулярно проводяться поминальні богослужіння. У Радивилові є вулиця Володимира Стеценка.

Володимир ЯЩУК.



Обновлен 11 сен 2017. Создан 16 фев 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником