Володимир ЯЩУК (м. Радивилів). Фотоальбоми і нариси

Шевченко на Волині

Нотатки. Оповідання "Річка з історії"



На Рівненщині в кожному місті і в багатьох селищах та селах побачиш пам"ятники Тарасу Шевченку, причому є серед них і досить колоритні у скульптурному відношенні. Наприклад, запам"ятовується своєю виразністю пам"ятник у Дубні - мабуть, тому, що постав тут Тарас в оточенні кобзаря і хлопчика, постав саме таким, молодим і повним сил, бувши яким він мандрував нашим краєм у двадцятих числах жовтня 1846 року.

Коли їхати з Дубна в Радивилів, то біля села Підлужжя не може не привернути уваги ще один пам"ятник Т.Шевченку - існує переказ, що саме тут поет зупинявся попити джерельної води, послухати розповіді селян.

Утім, не в одному з тутешніх сіл вам розкажуть, як заходив у селянські домівки Тарас, цікавався життям простих людей, записував народні пісні й легенди. У Пустоіванному більше десятка років підряд починалися в березні обласні Шевченківські дні, організовувані облуправлінням культури та обласною організацією Національної спілки письменників України. І щоразу приходили артисти й літератори до "Тарасової криниці" - облаштованого джерела при річці Пляшівці, де також, як вважається, зупинявся попити джерельної води 32-річний поет. На жаль, нині стара кринична надбудова над джерелом зруйнувалася, а про нову подбати нікому.

Колись доводилося читати, як один романтичний учитель писав у газеті про проїзд Т.Шевченка й через Радивилів та про ті враження, які він буцімто саме тут міг закарбувати в душі.

Між тим, крім домислів та здогадів, є факти. І вони переконують в одному: наш древній волинський край справді має підстави пишатися, що його простори оглядав, черпаючи натхнення, Тарас Шевченко. І було це понад 160 років тому. Ну, а чи побував Тарас у тому чи іншому населеному пункті, мабуть, не так вже й важливо для літературознавців, а якщо важливо для місцевих жителів - нехай живуть зі своїми легендами, нехай спонукають вони їх читати й ушановувати Козбаря не тільки в роковини його народження.

Здобувши художню освіту в Петербурзькій академії мистецтв, Тарас Григорович, що називається, дістав право заробляти на хліб малярством. То вже під кінець недовгого життя він отримає визнання професіоналів, і його навіть увінчають званням академіка з гравюри. А починати в образотворчому мистецтві, якщо не брати до уваги перших успішних вправ петербузького періоду, довелося із речей доволі простих - замальовування пам"яток старовини та запису зразків усної народної творчості - на замовлення Київської археографічної комісії. Тепер із великим обсягом завдань, які отримав Т.Шевченко, можна було б, маючи добрий цифровий фотоапарат та диктофон, справитися за лічені дні. А під середину позаминулого віку художник мусив потратити місяці.

Серед інших було й завдання поїхати на Західну Україну, замалювати види Почаївської лаври.

Кам'янець-Подільський, звідти - до Житомира, тогочасного губернського центру Волині. Транспортом слугували в основному поштові карети. Оскільки Тарас отримав завдання замальовувати старовину, то принаймні навіть якщо не було змоги зупитися та оглянути старі мури фортець і замків чи древні церкви, він неодмінно звертав на них увагу. То були враження, які не виміряєш написаними врішами чи намальваними картинами, вони відкладалися "на потім" і з роками оживали в художніх образах козацької минувшини, в розмірковуваннях митця про колишню славу й неславу України.

У Корці він бачив величні руїни середќньовічного замку князів Корецьких. В Острозі неможливо було проїхати, не попросивши візника зупинитися біля древніх мурів замку князів Острозьких на Замковій горі. Певна річ, Шевченко й раніше багато знав про це місто, його старокнижників і першодрукарів, про гетьманів Северина Наливайка та Петра Сагайдачного, які тут навчалися і формувалися як особистості. А тут така нагода все побачити на власні очі, оглянути ті видатні місця, про які, очевидно, розповідав йому Микола Костомаров, добрий приятель, історик, письменник, котрий мандрував цим маршрутом зо два роки перед тим. У повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали" Т.Шевченко писав: "На полях Воліни и Подолии ві часто любуетесь живописніми развалинами древних массивніх замков и палат, нгекогда великолепніх, как в Остроге или Корце. В Корце даже церковь, хранилище бальзамированніх трупов фамилии графов Корецких, сама собою в развалину превратилась. Что же нам говорят? О чем свидетествуют эти угрюмые свидетели прошедшего? О деспотизме и рабстве! О хлопах и магнатах!.. Бедная, малосильная Волынь и Подолия! Она охраняла своих распинателей в неприступных замсках и роскошных палатах".

Від Острога через поштові станції Ґульчу і Варковичі битий шлях стелився до Дубна. У селі Гільча Здолбунівського району, колишній Гульчі, теж стверджують, що Тарас спинявся попити води із джерела. Було те чи ні і скільки взагалі джерельної води випив поет під час мандрівки, достеменно ніхто не знає, але в селі й справді є джерело, яке віддавна славиться чудодійними властивостями і приваблює християнських паломників. Ще в середині ХІХ століття тут стояла каплиця на честь святого Миколая, є вона й тепер.

Дубно, повітовий центр. Річка Іква. Замок князів Острозьких - Любомирських, овіяні переказами монастирі і церкви. Шевченко знав про місто з "Тараса Бульби" Миколи Гоголя. Збагачений живими враженням, родові корені свого героя з поеми "Варнак" вирішив поет означити в тутешніх місцях:

Води чимало
Із Ікви в море утекло...
Над Іквою було село,
У тім селі на беталання
Та на погибель виріс я.


Неподалік Дубна, на хуторі в діброві, лікувався Кирило, герой повісті "Варнак". У своєму оповіданні "Річка з історії", опублікованому в книзі "Радивилів", я зобразив ситуацію так, що йдеться про враження, отримані письменником під час перебування в селі Пустоіванному. У просіці на обрії Кирило бачив відроги Карпатських гір. З його ж оповіді: "Час від часу навідував мене Прохір Кичатий... він мало було не потрапив у руки поліції в Кременці... ...Я думав, як би тільки зібратися з силами і пуститися просто в Почаїв помолитися святій заступниці почаївській..." А свій шлях варнак позначає так: "Із Кременця пішов я через село Верби в Дубно, а із Дубна на Остріг, Корець і на Новоград-Волинський".

Звісно, і Кременець, і Вербу, і Почаїв, і інші міста згадані неспроста - їх оглядав Тарас Григорович. У Почаєві, згідно з отриманим завданням, він залиќшився на кілька днів: майстерно намалював чотири кольорові акварелі з видами лари, які публікуються у виданнях мистецької спадщини Шевченка, збереглися й начерки чорним олівцем, що свідчить про неабияку ретельність молодого художника. Його акварелі - світлі, сонячні, а це вказує не тільки на особливе ставлення до християнської святині, а й на те, що в кінці жовтня 1846 року в Почаєві була гарна, не затьмарена дощами й туманами погода. Отож будівлі й хрести на малюнках відкидають тінь, на одному з них (вид з тераси лаври) удалині видніється контур Підкамінської гори (тоді це була вже територія Австро-Угорщини).

А тепер - про вірш "Ой, чого ти почорќніло, зеленеє поле", присвячений Берестецькій битві 1651 року. Написаний він на далекому Кос-Аралі у 1848 році, до речі, як і повість "Варнак", але складається враження - не за вичитаним із книг, а з побаченого і відчутого, передуманого. Тому так виразно звучить метафорична відповідь почорнілого од крові поля: "Круг містечка Берестечка на чотири милі мене славні запорожці своїм трупом вкрили..." "Чотири милі" - цього в книжках неможливо було знайти, це необхідно було побачити, оглядаючи знані місця. Тому й вірш вийшов хоч короткий, але ємкий за змістом, з високим накалом пристрасті.

Між іншим, серед недатованих малюнків Шевченка, що їх спеціалісти відносять до періоду його волинської мандрівки, є пейзажна замальовка з краєвидом, який дуже нагадує надстирянський (біля села Пляшевої): з одного боку - ліс на пагорбі, з другого - річка. Адже ніхто не запечить: малюнки з видами Почаївської лаври збереглися лише тому, що становили собою частину робочого завдання художника і були передані Археографічній комісії. Напевно ж малював він і інші пам"ятки, храми, замальовував краєвиди, але все те не збереглося.

Як зазначав рівенський літературознавець Ярослав Поліщук, говорячи про літературні шевченківські твори з волинським "акцентом", "проникливий аналітичний погляд на минувќшину рідного народу поєднуєтьтя тут із живим, людяним відчуттям історії, в якому чуємо і співчуття, і співстраждання, і благородний гнів. Такі глибокі й переконливі роздуми могли народитися лише у великого художника-мислителя. ...Один із найбільших уроків волинсько-подільської мандрівки для самого Шевченка: воќна дала йому змогу відчути як єдиний організм усю Україќну, дала моральне право виступати від імені всієї своєї знедоленої Батьківщини".

Напевно, повертався Шевченко тим же шляхом - через Вербу, Дубно, Остріг, Корець, хоча існують припущення, що на запрошення знайомих їздив аж під Ковель. На зворотному шляху доводилося квапитися - сонячні дні змінювалися негодою, дороги ставали важкопрохідними для перепряжних коней.

Шевченко пізнав звичаї, побут волинян. Враження загалом були гнітючі. "Каторга кращою була б для них, - писав про волинських селян двома роками раќніше Микола Костомаров. - Ставлення до них таке, що перевершує будь-яке уявлення про утиски і сповнює жахом друга людства". У дорожньому записнику, в якому поет і художник Тарас Шевченко робив начерки олівцем, зберігся лаконічний запис: "Всюди їздив - і всюди плакав".


Річка з історії
Оповідання

Селянин їхав кіньми неквапливо, тому запитальний погляд подорожнього не просковзнув повз увагу.

–Далеко за Кременець зібралися? – по-українськи запитав акуратно вдягнутий панич років тридцяти. На плечі в нього висіла якась плоска скринька, під пахвою тримав чи то загорнуті папери, чи величеньке дзеркало.

Зустріти показну особу, яка б говорила не по-польськи і не по-російськи, було в дивину. Припинивши коней і зацікавлено окинувши поглядом незнайомця, візник уточнив:

–А вам, якщо зволите, куди дорога стелиться?

–Узагалі-то я звик на поштових... Та вранці поки дістався з Почаєва, припізнився до відправки. Ото й думаю: де пішки, а де, може, підвезуть. Усе ж таки Кременець – місто повітове. Мені б до Верби, на поштову станцію.

–Е, я тільки на півдороги, але хочете – підвезу. А там поряд шлях із Радивилова, хтось трапиться.

Примостившись на возі, Тарас Шевченко роздивлявся вкриті осінньою позолотою чудові краєвиди, згадував теплі зустрічі в Почаєві з дотепним настоятелем лаври Григорієм, обмірковував, наскільки вдалося за кілька днів передати на чотирьох малюнках вигляд тієї незрівнянної святині. Цікавий край – Волинь. Це ж звідти, з Почаївської гори, від Успенської церкви, він уперше зміг зазирнути аж через австрійський кордон і хоч віддалеки побачити й замалювати далекий монастир на пагорбі, здається, Підкамінський.

–А ви чому з Почаєва завернули аж на Кременець? До Верби краще було б навпрошки, – порушив мовчання селянин.

–Хотів ще раз поглянути на замок Бони, на храми, на будівництво палат для ліцею. Та й шлях тут гомінкий. Я і в Почаїв через Кременець їхав недавно.

–Значить, мандруєте?

–Можна й так сказати. Хоча я по службі: маю завдання замалювати давні пам’ятки, церкви.

–Для виставок? Значить, у пакунку не дзеркало?

–Не дзеркало, малюнки тут. А оце, у скриньці, фарби, пензлі, – усміхнувся Тарас, і його бакенбарди, що переходили в обрамляючу борідку, надали обличчю якогось безпосереднього, довірливого вигляду. – Але картини не для виставок. Друкую на продаж. Цей край уже півстоліття як від Польщі перебраний Росією, а хто в ній знає Волинь? Та й уся Україна наша мало вивчена.
Селянин згідливо кивнув. І знову запала мовчанка. Якби ж то все так просто було! Не було б, Тарасе, в тебе добрих помічників Будкова, Стороженка, Михайла Грабовського, князя Цертелєва – чи зміг би втілювати в життя свої задуми про «Мальовничу Україну»?

...Заговорили про тутешній побут, про податки, настрої людей.

–Такі, як я, із вільних людей, ще скрегочемо зубами, але терпимо, – зважував слова візник. – А кріпакам голод і холод, їй-богу, вижити не дають. Ось кажете: в Росії ми; так, у Росії, а польські поміщики як панували тут понад двісті літ, так і панують. Народ бунтується, не хоче коритися ляхам. Може, чули: до кордону, в Радивилів, на всяк випадок стягнуто додаткове військо?

Підвода підстрибнула на вибоїні і з’їхала зі шляху до переліска.

–Я вас посеред дороги не лишу. Отам моє село Пусті Івани, чи Пустоіванне. Заїду на хвильку додому, а відтак підвезу до шляху на Вербу.

За переліском відкрилися поля, річка з іще не пожухлою під кінець жовтня буйною травою. Вона оздоблювала високі береги, встеляла широкі заплави.

–Пляшівка, або Пляшева на неї кажуть, – пояснив селянин.

–То це та сама річка, відома загибеллю козацького війська в 1651 році? – зацікавився Тарас. Згадалася розповідь Миколи Костомарова, котрий мандрував десь тут два роки перед цим.

–Річка та сама, тільки до Берестечка звідси верст із десять буде, не менше.

–Ну, ви їдьте, а я ось пройдуся, роздивлюся, помилуюся, згадаю наших лицарів-козаків.

–Чекайте ген там, за селом, я швидко...

Як це він село назвав? Пусті Івани? Справді, пусто й голо живеться тутешнім Іванам. Та й де їм по-людському живеться по всій згорьованій Україні? От би братів Микиту і Йосипа викупити з кріпацтва, та катма грошей. Сестра Марія, із трьох літ сліпа, десь знемагає, хворобами обсаджена, може, поки він ото їздить, її Бог до себе забрав...

А природа на Волині гарна всюди. Річка мов розчиняється в навколишніх луках, не підступитися. А ставки – наче все небо в них замилувалося. Край села, більше схожого на хутір, побачив криничовину. Джерело било пружно й життєрадісно, виказуючи свою незнищенну силу. «Наче народ наш» , – змайнула думка. І ще спало на гадку: воно – ніби уособлення героїв-козаків, чий волелюбний дух пробивається крізь товщу літ і донині напуває спраглі душі, не даючи їм затягтися намулом волячої покори.
Відклавши картини й скриньку, присів, зачерпнув повні пригорщі дзвінкої води і пив її так, буцім з нею передавалася йому сила козацької вольниці.
Над’їхав селянин.

–Добра в нас вода. Кажуть, отут її пив сам Іван Богун, коли з полком ішов від Вишнівця на бій до Берестечка.

–Попив і я – і мовби зачарувала вона мене потребою поглянути на берестецькі поля, – зізнався Тарас, – Як туди дістатися?

–Якщо так, готовий вас підвезти до містечка Козина. Це недалечко. Там і замок Тарнавських попутно побачите. Хоча, далебі, дивитися особливо нема й чого: Богунові козаки добрий «бенкет» там улаштували, коли з-під Берестечка відходили. Одні згарища залишилися, замок до пуття і не відбудували. А від Козина, не сумніваюся, авжеж далі чимось під’їдете.

Видно, сама доля підказувала: треба їхати, все довкола так живо говорило про козацьку минувшину; треба не проминути нагоди й побачити те трагічне поле, спробувати осмислити ту славу й неславу, помолитися за полеглих; тужливо уклякнувши над їх кістками, промовити: «Мир вашим душам, наші святі праведники».

...Згодом Шевченко, пишучи повість «Варнак» і згадуючи, мабуть, із поїздки 1846-го і Пустоіванне, вкладе у світосприйняття свого героя таке:

«...Милуюсь на прозорий невеликий ставок, увінчаний зеленим очеретом і греблею, обсадженою в два ряди старими вербами, що пустили свої віти в прозору воду. А нижче старий, як і її господар, млин при одному колесі, з лотками, що солодко шепочуться. На поверхні ставу плавають гуси й качки...
На березі, коло греблі, маленький човник, перекинутий догори дном, а під навісом старого млина розвішана рибальська сіть. А кругом хутора – дубовий ліс непрохідний, тільки в одному місці ніби просіка, як наче навмисне для повноти пейзажу. І в цю просіку далеко на горизонті синіють, як величезні бастіони, відрости Карпатських гір...

Час від часу навідував мене Прохір Кичатий... він мало було не потрапив у руки поліції в Кременці...

...Я думав, як би тільки зібратися з силами і пуститися просто в Почаїв помолитися святій заступниці почаївській...»


Володимир ЯЩУК.



Создан 26 июн 2007



  Комментарии       
Всего 6, последний 3 года назад
--- 28 мар 2011 ответить
красиво всё написано!!!
--- 28 мар 2011 ответить
спасибо что написал!!!!
   
ВИКТОРИЯ 11 мар 2014 ответить
КРАСИВО НО НЕ ОЧЕНЬ ПОНЯТНО МНОГО ЧИТАТЬ...
   
СОФИЙКА 11 мар 2014 ответить
КЛАСС
АНДРЕЙ 11 мар 2014 ответить
МНОГО ПОЛЕЗНОГО...
НАЗАР 11 мар 2014 ответить
ВАУ МНОГО...
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником