Володимир ЯЩУК (м. Радивилів). Фотоальбоми і нариси

Спогади єпископа Паїсія (Василя Іващука)(США)




ПАЇСІЙ,
ЄПИСКОП САВТ БАВН БРУКСЬКИЙ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ США (ВАСИЛЬ ІВАЩУК)


Мої передшкільні роки (спогади)

2 березня 1996 року

Народився я в с. Дубинах, Крупецької ґміни Дубнівського повіту на Волині. Належали ми до парафії в Козині, З км ходу. Коло села проходив шлях, який вів з Дубна до Берестечка, по ньому колись провадив Богдан Хмельницький своїх козаків битися з поляками за волю України. «Історичний це шлях», – казав мій тато. При поправі дороги знайшли козацькі речі: люльки, шаблі, які передали до музею у Львові. Коло Берестечка недалеко знаходився славний Почаїв з великим монастирем на 300 монахів, зі своїми садами, полями і школами. Під час нападу турків на цей монастир мав його охоронити своїми молитвами наш дубнівський монах Іов Залізо, що переселився з Панталії сюди, щоб розбудовувати цей монастир, який заснували монахи Києво-Печерської Лаври після монгольської навали на Київ.
Небагато ще міг я зрозуміти з оповідей мого тата про ці справи, бо мені було 5 років. «Незадовго підеш до школи, довідаєшся більше», – казав батько. – «Я вже хочу іти до школи», – казав я татові. – «Ти не можеш, ти ще замалий». Я почав плакати, що хочу до школи зараз, не було ради. Запровадив мене тато до класу і попросив вчителя посадити мене на останній лавці. Учитель нашого села називався Григорій Хвоєвський, дав він мені альбом птахів, щоб я оглядав, наказав сидіти тихо.
Тяжко мені було сидіти тихо, я забував про це і голосно висловлював свої враження про хвости та розміри птахів. На другий раз вчитель порадив татові взяти книжку додому. Так почалося моє перше читання з образків та малювання пташок. А поза тим був зі мною клопіт: нарікала бабця і сусіди, що хлопець весь час щось вигадує і не дає спокою. Найгірше вийшло з «кавалерією». Я проголосив себе Хмельницьким, а 10 хлопців мого віку – кіннотою, їх коні – стовбури соняшників, а так як до Берестечка далеко, то їхнє завдання – оточити 2 рази село. Знялася велика курява, важко було когось впізнати, але клопіт почався після закінчення виправи. Наближаючись до своєї хати, я помітив сусідок, що стояли біля воріт з невдоволеним виглядом. Не подумали хлопці, що курява буде сідати на білизну, розвішану біля хат. Коли я пояснював, що не хотів того збитку зробити, тато гостро попередив: «Треба спочатку думати, а пізніше робити».
Надіялись тепер на школу, що коли піде хлопець до школи, то буде спокійніший. На 3-й день після запису до школи хлопець вернувся додому з плачем. Учителька прогнала зі школи тому, що я заспівав пісню: «Єще Польска нє згінєла, але згінуць мусі, єще поляк українцеві бути чистіть мусі». Тато здивований, як я міг це співати при польській вчительці і польських дітях. Учителька прикликала мене до себе і сказала: «Як ти такий розумний, то іди додому і без батька не являйся».
Справа закінчилася скоро, бо батько послався на те, що хлопець ще малий, дурний та не вміє думати. Мені ж батько ще раз пригадав, що раніше треба думати, перш ніж щось робити, також порадив мені переключити свою увагу на науку і постаратись бути першим учнем, і я старався ним бути. Всі тексти, які треба було тільки прочитати, я знав напам'ять. У вільний час я брав участь у виставах, декламаціях. Під час літніх канікул старався заробити гроші на книжки, фарби і папери. Складав тріски у лісі, збирав шишки, а пізніше працював – на будівництві дороги, записуючи робітників при праці та вкладаючи каміння.
Коли будова дороги дійшла до села Гранівки, запізнався я вперше з українською споживчою кооперативою. Захопився я назвою її: «Українська споживча кооператива «Праця» у селі Гранівка. Оце вперше побачив я назву магазину українською мовою. Почав я розпитувати крамаря, що таке кооператива, як її заснувати в своєму селі. Він сказав, що для цього вистачить знайти 10 людей, дав адресу кооперативного інструктора. Це був Юрій Говорун, працював він в районній кооперативі в Бродах. «Знайшовши 10 людей, напишіть до нього, він приїде і заложить кооперативу», – сказав крамар. Я написав і умовився, щоб через місяць інструктор приїхав до нашого села. До станції Рудня Почаївська, куди приїхав інструктор, я виїхав сам.
Зустрівя надзвичайну людину: вукраїнському строї у вишитій сорочці, високий, дуже пристойний, з великою сивою бородою. Він почав допитуватись, чи не приїхав зі мною ініціатор кооперативи. А довідавшись, що це я сам, перестав до мене говорити. Протягом 7 км дороги не сказав ні одного слова. Старий боявся, що неповнолітній хлопець «випровадив його в поле». Прибувши до с. Дубини, ми зайшли у хату мого діда, де зібралися люди. Було присутніх коло 25 осіб, серед них сидів польський поліціянт. Інструктор звернувся до громади, щоб хтось відкрив збори та доручив йому з'ясування статуту кооперативи та залагодження всіх формальностей. Кілька осіб з присутніх сказали: «У нас Василь промовляє». Інструктор пояснив, що я не можу, бо я неповнолітній.
Мій тато відкрив збори. А я попросив, щоб у вільних внесках порядку нарад було мені дозволено розказати про перші кооперативи в Ротшелд в Англії. Очікуючи приїзду інструктора, я спровадив спеціальні брошури з інформацією про перші кооперативи (автор Гаврило). Тепер зібрані вислухали цю інформацію з великим зацікавленням.
Збори тривали 2 години, ухвалено статут, розмір членських внесків (10 злотих від родини). Для кращого розвитку кооперативи на початках ухвалено, що власник приміщення кооперативи не буде брати оплати протягом першого року, а товари з Бродів будуть постачати члени кооперативи по черзі протягом першого року також безплатно. Вибрано крамаря і постановлено за тиждень відкрити кооперативу. Було відкрито її з ентузіазмом.
На першому засіданні управа прийняла принцип, що в кооперації гріш не є ціллю, а засобом. Головним завданням її є вироблення громадських навичок співпраці, дбайливості до громадського добра, поглиблення знань та піднесення свого села на вищий рівень освіти. Зараз же на другий день після відкриття кооперативи вислано мене до Радивилова, де інструктор Говорун був бухгалтером місцевої кооперативи, щоб познайомитись з веденням кооперативної бухгалтерії. Так я став першим бухгалтером кооперативи. Кооператива брала участь в ярмарках у Козині. Найкращим доказом якості її праці може бути той факт, що коли через рік повітовий ревізор Василь Бугаїв приїхав перевірити діловодство, то не знайшов ні одної помилки. Захопившись кооперативною ідеєю, я вирішив організувати ще і фінансову кооперативу (Райфазенка).
Через 5 місяців Райфазенка була організована і розпочала свою діяльність, заощаджуючи по 25 грошей від родини на тиждень. На нещастя, в розпалі кооперативної праці над нашими молодими кооперативами почали збиратися хмари: поліція пустила чутку, що дубинецька кооперація – це політика.
Керівник нашої школи в Козині, щоб дослідити цю справу, покликав мене та кількох інших хлопців для перевірки. Допитувався, хто роздає в школі виборчі голоси (число 18 УНДО) з призначенням на окремі села, з яких учні ходили до Козинської школи. Зібрав нас в канцелярії, поставив у куток, пригрозив поліцією і вийшов з канцелярії, щоб її покликати. Однак він скоро повернувся, погрозив нам, що повиключає із школи, коли будемо займатися політикою. До кооперативи в Дубинах часто навідувалась поліція, яка почала придиратись до санітарних недоліків в кооперативі, накладаючи кожного разу штраф, який треба було вчасно заплатити. А вже найгірше сталося, коли через кілька тижнів приїхав комендант поліції до мого тата та, нарікаючи на мене, сказав, що перед батьком є дві можливості: або діждатись з сина потіхи, або його повісять на сухій гілляці. Батько запитав, що я такого зробив. «Він хоче в Польщі будувати Україну, – відповів комендант, – ходить до польської школи, знає польську мову, а до воєводи і до повітового старости пише українською мовою, бачите?» Внаслідок переслідувань поліції управа кооперативи насторожилась, а Райфазенка не розпочала своєї діяльності. Пройшло ще півроку, знову поліція опечатала кооперативу. Кооператива припинила свою діяльність. Кооперативи, що так гарно розвивалися в Галичині, не мали такої можливості на Волині.
Минув ще рік, кооперативу відкрили з тим, щоб роздати товари її членам. Я переключився тим часом на інші справи. З дозволу тата ходив на віче наших послів з Галичини, що приїжджали на Волинь, на різні громадські збори і баптистські молитви. «Можеш ходити навіть до синагоги, – казав тато, – але ніколи не міняй своєї віри. Скрізь почуєш щось нового, чогось нового навчишся». По неділях я читав своїм товаришам книжки, разом ми співали гарних народних пісень. У м. Козині була «Просвіта» з великою кількістю цікавих книжок: історія України, географія України, «Кобзар», багато книжок українських письменників. Щоб припинити поширення освіти серед українців, поляки закрили «Просвіту». Але Петро Мацкевич, керівник «Просвіти», встиг багато книжок заховати і тепер поширював їх серед молоді. Тато просив його, щоб він давав мені книжки, і тепер мені їх не бракувало. З особливим захопленням я читав «Кобзар» Тараса Шевченка. Середньої величини «Кобзар» я знав майже увесь напам'ять, декламуючи вірші Тараса Шевченка своїм рідним та товаришам.
Закінчуючи 7-ий клас народної школи в Козині, я постановив познайомитись з бібліотекою графа Івана Тарнавського в Стариках, зараз коло містечка Козина. Моя товаришка Ромуальда Садловська, батько якої працював в адміністрації маєтку графа, обіцяла мені обговорити з графом, коли я зможу прибути до його палати, щоб запізнатися з його прекрасною бібліотекою. У визначений день я вибрався, щоб зустріти його при брамі. Наблизившись на відстань 50 метрів до будинку, я став і скам'янів. Назустріч мені вибігло не менше як 50 собак різних порід і розмірів: від маленької, що могла в кишені поміститись, до великих хортів. Граф помітив, що я перелякався, і сказав якесь магічне слово. Раптом всі собаки стали, повернулися і почали бігти до нього. Коло 10 з них опинилися у нього на руках, на раменах і на плечах, решта оточила його і стояла, немов на варті, не звертаючи на мене уваги. Граф був високого зросту, з густою чуприною, уже сивою, голубими очима і численними зморшками на лиці. На той час йому було вже біля 90 років, але ще був він повний сил та енергії. Він подав мені руку і запросив до бібліотеки. Перед моїми очима відкрилося щось неймовірне, що я перший раз оглядав в своєму житті. Величезна зала, приблизно 50 метрів довжиною і 25 метрів шириною, стіни якої до самої стелі були зайняті великими книжками, оправленими в чорну шкіру. Під стінами стояли столи з кріслами, в бібліотеці не було нікого. Граф запросив мене сісти і сів сам, почав розповідати, як від початку була ця бібліотека організована, передавалась з роду в рід аж до його часу.
- Це моя найбільша вартість, – казав він.
Тут були десятки тисяч книжок різними мовами, багато латинською, були також книжки французькою, німецькою та іншими мовами. Найбільше було книжок польською мовою. Не бракувало також старих київських книжок старослов'янською мовою. Це був великий відділ літератури старої Русі від ІІ-го до ХУІІ-го століття. На бічних полицях була преса різними мовами, серед них і маленькі локальні журнальчики, що видавались в сусідніх містечках. Я згадую про ці журнальчики тільки тому, що пізніше, коли я вже був у Крем'янці, в учительській семінарії, до графа попав журнальчик нашої школи, це був краєзнавчий журнальчик під назвою «Наш виднокруг». Сталося так, що оглянувши на річці Пляшевці руїни замку Фірлея, прадіда графа Тарнавського, я написав маленьку статейку під заголовком «Руїни замку Фірлея в світлі легенд». Ці легенди я почув від почаївських монахів та інших старих людей. Вони казали, що графиня Гойська, прабабця графа Тарнавського, від роду була православною, потім, прийнявши католицтво, зневажала православних християн. Монахи казали, що одного разу вона взяла православні ризи та чашу, привезла їх до замку Фірлея, пила з чаші та забавлялась в товаристві у ризах, після цього вступив у неї злий дух і так її мучив, що вона всі скарби відвезла назад у Почаїв, покаялась у своїх гріхах. І хоч я забіг думками задалеко, але ще скажу, що з того вийшло.
Старенький граф, що на старість, може, ставав трохи дивним, не звернув уваги на слова: «в світлі легенд». Він розгнівався на мене за цю статейку, написав у відповідь монографію Волині на 300 сторінок, там він зібрав всі факти, щоб показати славне минуле родів Тарнавських, Фірлеїв і Гойських, доводив, яка побожна була його прабабця Гойська – фундаторка кількох монастирів на Волині, а в кінці життя – подвижниця церкви, всечесна католицька монахиня. Як міг так писати про таку славну жінку «якийсь там Іващук», як він міг принизити її достойність! Описав увесь рід Тарнавських та інших шляхтичів Волині. Дописався до того, що виявив, що всі вони були шляхтою старої Русі, яка поступово асимілювалася, ідучи за обіцянками польської шляхти, сама долучилася до неї та до католицької церкви. Що за сила потягнула їх у той бік? Не думаю, що це тільки обіцянки тих привілеїв, що мала польська шляхта, якісь важливіші чинники спричинились до заломлення шляхти старої Русі.
Серед них я бачу два основні: перший – це знищення державності старої Русі після зруйнування татарами Києва, другий – неполадки в Галицько-Волинській державі. Стара шляхта Русі поступово втратила віру в державницькі здібності нашого народу і пішла по лінії найменшого опору – асимілювалась. їй здавалось, що польський народ здібніший у цьому плані, а привілеї польської шляхти забезпечать їй визначне місце у польській державі. Вичислюючи старі роди старої Русі, граф Тарнавський згадав про Сангушків, Конецпольських, Острозьких та багато інших. Маючи в своїх руках такий документ історичної ваги, я хотів дещо переписати, але не встиг, бо мій дядько Полікарп – сільський солтис – мав наказ війта негайно зібрати всі брошури. Поляки не бажали, щоб ми довідалися про ці справи.
Бібліотека справила на мене велике враження, я вважав її за скарб нашої Волині, але не довго вже затрималась вона в Стариках, недовго втішався нею і сам граф. Несплачені державні податки довели до того, що бібліотека була виставлена на аукціон. Поприїздили якісь незнайомі люди, за кілька годин бібліотека була розібрана, сам граф, видно, з болю за свій скарб, на аукціон не з'явився. Був тільки його адміністратор Ленцик, про якого казали, що він поволі перевів рештки маєтку Тарнавських на себе. З бібліотеки залишились ще 40 скринь старих, ушкоджених, переважно неоправ-лених книжок. Коли за кілька місяців за податки продали і палату, граф вибрався на приватне помешкання до Крем'янця, забравши з собою решту книжок. Зустрів я його через півроку випадково, на розі свого ліцеуму. Старий майже плакав, розповідаючи, як його пограбували, не залишили майже нічого, а поміг у цьому його адміністратор Ленцик, якого він вважав за свого сина. У Крем'янці рентував граф 3 кімнати, у двох були книжки до самої стелі, в третій жив сам з рештками своїх собак, яких залишилось біля 10. Запросив мене до себе і сказав:
- Ось решта книжок, приходь і студіюй, як хочеш. Але я ледве витримав у його приміщенні з півгодини, мабуть, граф зовсім не відчиняв вікон.
У майбутньому я до нього скоро не вибрався, бо часу в мене було дуже мало.
Через кілька місяців я довідався, що граф був у Дубні, на хіднику навпроти замку князів Острозьких впав і помер наглою смертю. Поліція, не знайшовши нікого знайомого, поховала його як бездомного на католицькому цвинтарі. Що сталося з рештками його бібліотеки, мені і до сьогодні не відомо.
Видно, так кінчається життя людини, яка тратить зв'язок зі своїм народом і гине в життєвому морі.
Натомість мало цікавився я господарством. Приділяв тільки багато уваги порічкам, якими обсадив усі плоти. Коли на другий рік вони вродили, то їх збирали всі сусіди. До нових моїх занять відносилось годування кроликів, яких я мав коло 100 штук, і ведення шкільної кооперативи в Козині. Я був такий зайнятий, що до уроків треба було готуватися ночами. Я не досипав, і моє здоров'я погіршилось. Треба було серйозно займатися наукою, бо наближався час закінчення 7-класної школи. Протягом ночі тато 2-3 рази вставав заганяти мене спати, попереджуючи, що недосипання не дасть мені змоги вчитися далі, а я мріяв вчитися в учительській семінарії в Крем'янці.
Зібрав я інформацію про цю школу. Оплата за навчання і проживання в гуртожитку була така висока, що моя мрія видавалась даремною. В сім'ї було 8 дітей, старенька бабуся, овдовіла тітка і 100-літній мій прадід. Всі ми на маленькому господарстві (7 гектарів землі). Але тато не відступав від свого переконання, що «буде мене вчити». Я не розумів, як тато зможе це зробити: «Бачиш ці дуби по наших полях? Тепер вони дуже вартісні, продам усі, продам комору на збіжжя, яка не дуже нам потрібна, пасіка і овочевий сад поможуть також. Я не можу знехтувати з того, що навколо мені радять послати тебе до школи. Найбільше охоти мені додає твій керівник школи в Козині, який все говорить: "Пане Максиме, готуйтеся, час недалекий"».
І час той дійсно скоро надійшов. В червні 1931 року поїхало нас троє з нашої школи до Крем'янця (двоє поляків і я). Іспит був дуже тяжким. Нас повідомили, що це іспит конкурсовий. На 18 місць на 1-му курсі семінарії прибуло 80 кандидатів. Іспит почався в понеділок письмовою працею. Після написання її всі, що зле написали, мали поїхати додому. Дали 5 тем до вибору. Я вибрав собі тему: «Ким я хотів би бути у майбутньому». Зрозуміло, що я був нещирий, коли ні словом не згадав, що хотів би відбути службу у війську, щоб загартувати свій характер та стати офіцером. Мені здавалося вже тоді, що полякам це не буде подобатися, що пізніше і справдилося, про що я згадаю далі. Я написав, що хотів би стати вчителем і спричинитися до прогресу культури на селі.
Ледве дочекалися ми до вівторка, коли прочитали нам результати письмових робіт. Скільки то було радості в цей день! А ще більше плачу і нарікань. 62 кандидатів від'їхали додому, а 18 щасливців залишились до суботи включно на довільні розмови, прогулянки і товариські забави. Мої товариші з Козина від'їхали, а я залишився. Спочатку я не міг зрозуміти, як це могло статися. Поляки від'їхали, а я залишився! А це ж був Крем'янецький ліцеум, який самі поляки називали «пляцувка польскості на Волині». Пізніше я довідався, що в польських школах мусив бути певний процент українців та представників інших етнічних груп. З'явилася мені думка: щодо мене, який мав уже кілька клопотів з поліцією в селі, що поляки були раді позбутись мене з села і околиць. Уважний читач при дальших описах зауважить сліди цього. Але вертаюсь ще до іспитів. До суботи ходили ми з професорами на прогулянки, розмовляли на різні теми, дискутували, брали участь в спортивних розривках. У суботу зібрали нас пополудні, прочитали остаточні висновки і видали нам посвідки, що ми прийняті на перший курс семінарії. Цей тиждень так мене змучив, що я ледве дійшов на дубнівську рогатку, щоб замовити собі квиток на потяг. Коли потяг від'їжджав, я просив кондуктора, щоб збудив мене у Підлужжі, де я мав пересісти на потяг до Верби. Пересівши, просив іншого кондуктора про це саме. Заснув я у потязі, як камінь. Червнева ніч була холодна, і я застудився. Приїхав додому з кашлем, болями в горлі, розмовляв пошепки. За кілька днів кашель і хрипи в грудях минулись, але голос не відновлювався, я все ще говорив пошепки. За 2 тижні вже треба було їхати до школи. В останніх тижнях сталося немов чудо.
Прийшла до нас старенька сусідка, в селі її називали Трубихою. Вона сказала, що ні один лікар мені не допоміг, а тому вона радить прислухатись до її поради і сподівається, що через кілька днів я буду говорити добре. Я послухався, купив пляшку пива, вилив до каструлі, додав 2 ложки несолоного смальцю та 2 ложки меду, переварив, потім пив ложкою помаленьку, після чого обгорнув шию теплим шаликом. Повторював я цю процедуру вранці і ввечері протягом кількох днів. Через 3-4 дні я почав говорити як звичайно, ситуація зі школою була врятована. Через кілька тижнів я був уже в Крем'янці, в гуртожитку семінарії.
А семінарія ця була не звичайна школа. Навчали тут за системою Дальтона. Протягом 9 місяців ми одержували частини матеріалу на письмі. Матеріал був розрахований на 3 тижні кожного місяця, 4-й тиждень, як і 10-й місяць у шкільному році, був призначений на іспити і так звані «поправки». Кожного місяця треба було здавати іспит групами від 3-х до 6-ти осіб.
Кожний предмет мав свій клас, після молитви розходилися всі, куди хто бажав. Учителі даних предметів уже були при своїх кафедрах. В такі «робітні» сходилися учні усіх класів семінарії, працюючи самостійно, можна було звертатися до професора за поясненнями. Мені такий спосіб навчання дуже подобався, бо виробляв самостійність, силу волі, але щодо деяких учнів цей метод приводив до втрати часу. Деякі учні присвячували одним предметам забагато уваги, а іншим недостатньо. Коли приходив час іспиту, то такі учні мали клопіт. Результати іспитів викладачі відмічали на дальтонській карті. Зазвичай відмічалось, як приготовлена відповідь: дуже добре, старанно, слабо і т. д. Всі відповіді, позначені як слабо підготовлені, в кінці 10-го місяця треба було поправляти. Будучи на 2-му курсі семінарії, я мав неприємну пригоду. Професор математики повідомив, що заняття, оцінені як «слабо підготовлені», треба поправляти. У мене зібралося таких місяців 3 чи 4. Коли я зголосився їх поправляти, професор запитав, скільки місяців я маю поправити. Почувши, що аж 4 місяці, професор був обурений, що не має стільки часу для мене, бо було багато учнів на поправляння. Я повернувся на своє місце дуже сумний. Це могло означати, що я мушу повторювати 2-й курс семінарії. Це була жахлива перспектива, враховуючи, що мій тато ледве давав собі раду з оплатою, не дивлячись на те, що я мав знижку в оплаті за добрі оцінки на 1-му курсі. Через кілька хвилин я підвів голову і зауважив, що професор кличе мене до себе. Зустрів він мене словами: «Чого ти мене налякав? По своїх нотатках я бачу, що ти маєш поправляти не 4 місяці, а тільки один».
Я зауважив, що він колись сказав, що такі місяці вимагають поправки. Професор пояснив, що під час нашої подорожі потягом в Карпати він помітив, що я весь час робив собі нотатки про ті місця, де ми проїжджали. Він розцінив це як мою велику любов до географії та історії. Професора охопив жаль за свій предмет, і він вирішив знайти спосіб, щоб навернути мене до математики. Тут же професор викликав мене до дошки розказати якесь математичне твердження. Ледве я почав пояснювати, професор зупинив мене і сказав, що всі мої борги зліквідовані. Всі мої майже трагічні переживання закінчилися протягом 5 хв.
Метода професора помогла, я знайшов більше часу для математики. А методу професора так засвоїв, що в майбутньому це допомогло мені у дуже важкому періоді мого життя, коли викладання математики на вечірніх курсах було моїм єдиним прибутком. Дальтонська система також дала мені нагоду поглибити національну свідомість та виробляти свій характер.
Виконавши приписані завдання, решту часу я присвячував читанню книжок, які вміло підсував мені для читання професор української мови Борис Весоловський. Одного разу після прочитання книжки Бориса Грінченка «Сонячний промінь» я був так зворушений змістом цієї книжки, що коли зголосився годиною пізніше до директора семінарії Гільчера здавати залік з історії, то не міг опанувати свого зворушення. Директор питав, чим я стривожений, що зі мною сталося. Я мусив сказати неправду, щоб не вказати на книжку, яка могла бути усунена зі шкільної бібліотеки. Я сказав, що дістав вістку з дому, що моя сестра була тяжко хвора.
Так я увійшов у русло дальтонської системи, школою я був захоплений, професорами також, а свобода часу особливо припала мені до вподоби. Міг я вивчати у вільний час все, що мені подобалося, міг виходити до парку і за мури ліцеальні, в гори, де літом на сонці міг готуватися до занять серед абсолютної тиші, особливо на цвинтарі, куди я дуже любив ходити. Мої оцінки майже з усіх предметів були настільки добрі, що на другому році семінарії я отримав знижку з оплати за навчання з ЗО до 15 злотих на місяць, а в гуртожитку, де я мав повне харчування, з 85 злотих до 40. Крім того, я заробляв приватними уроками для слабших учнів. Я відчув віру в свої сили і ентузіазм, почував себе майже щасливим. Але не довго мав я той спокій і оптимізм. Над моєю головою почали збиратися хмари: одна в Крем'янці, а друга в моїх рідних Дубинах.
Мій тато був постійно опікуном школи в Дубинах. В одному навчальному році приїхала до Дубин нова вчителька, яка походила із змішаного подружжя (мама її була українка, а батько – поляк). Мама вдома при своїх кликала її Катрусею. Вчителька просила мого тата, щоб під час зимових вакацій я відвідав їх родину. Між нами зав'язались дружні відносини. Було б все добре, коли б не пригода із Степан ком.
Кілька слів про Степанка. Степанко був хлопець мого віку, який жив недалеко від Дубин на польській колонії, а вчився в приватній торговельній школі у Крем'янці. Жив він на приватній квартирі. Я часто його відвідував, при цій нагоді приносив йому з гуртожитку дещо поїсти. Ми розмовляли на наші українські теми. Я старався підготувати його до зустрічі з моїми товаришами, які, як пізніше виявилось, підготовляли мене на члена таємної організації «Юнак». Вони доручали мені періодично розповсюдження патріотичної літератури в околицях Козина. Коли мені при цьому треба було допомоги, я не звертався з цим до Степанка. Інтуїція підказувала мені, що Степанко до цієї праці ще не готовий. Через несвідомість він міг дещо зайве сказати полякам, тому я кликав до Цієї праці більш свідомих хлопців по селах. В короткому часі я переконався, що мої передчуття були недаремні.
Запізнав я його з Катрусею. Степанко бував у неї частіше, видно, закохався в неї. Одного разу мама Катрусі приготовляла вечерю, а ми троє розмовляли. Несподівано Степанко запитав мене, ким я збираюсь бути після закінчення семінарії, я відповів, що, звичайно, учителем. Степанко висловив сумнів, що я зможу отримати учительську працю. «А чому ж би ні», – сказав я. – « Хіба ти забувся, що ти розповідав мені про українські справи?» Тут раптом з обуренням вступила в розмову мама Катрусі, бо вона все чула:
- Пане Степанку, яку це розмову ви починаєте при нашому столі? Прошу негайно вийти з хати і більше не вертатись.
Степанко, не сказавши ні слова, вийшов. Наступила неприємна тиша. Розмова наша вже не в'язалася. Я пояснив, що не оповідав Степанкові нічого такого, щоб боятися за своє майбутнє. Але був я сумний і пригнічений. Катруся з мамою пробували мене розвеселити, але це їм не вдавалось.
Скоро після вечері я пішов додому. В цю ніч заснути я не міг. Огортав мене якийсь жаль, що Степанко не вміє контролювати своїх почувань, не вміє відділити своїх почувань від загальноукраїнських проблем. Почали приходити мені в голову різні сумніви і питання: чому наш великий український народ – багатий, талановитий і здібний – до цієї пори не здобувся своєї волі, тоді коли це могли осягнути маленькі прибалтійські народи. Тільки над ранок я заснув.
Рано я від'їжджав до Крем'янця. З братом Петром ми поспішали на залізничну станцію Верба. На дорозі за селом ми побачили, що на нас немовби хтось чекає. Під'їхавши ближче, я впізнав Степанка. Він наблизився до нашого воза і спазматично плакав і просив: «Прости, Василю, за мою нерозумну розмову вчора, мене немов диявол обкрутив, сам не знав, що говорю». Я став його заспокоювати і запропонував забути про це. Я сказав йому коротко, що Катруся є більше полькою, а наші українські справи не треба їй розказувати. Вона недавно приїхала до нашого села і колись від'їде, а ми – діти українського народу – залишимось. Життя наше буде нелегке, будемо один одному помагати, може, ділитись останнім куском хліба. На цьому я попрощався.
По дорозі Петро розпитував мене, що сталося. Я коротко оповів, а він мені сказав, що наші хлопці Степанкові не довіряють. Сталося так нещасливо, що Степанко в короткому часі залишив школу. Видно, тому, що батьки не мали фінансових спроможностей, а він не міг знайти собі праці, щоб їм допомогти. Вернувся на село і допомагав у господарстві, а кількома роками пізніше, у 1943 році, коли виникла так зв. «партизанка» українців проти поляків, за поляків проти українців (я вже тоді працював у м. Дубні), я довідався, що котрась із «партизанок» відібрала йому життя, вкинувши до запущеної криниці.
Що ж чекало на мене у Крем'янці? У книжці сина нашого місцевого архітектора, учня української гімназії в Крем'янці Козубського тайна польська поліція знайшла записку від Петра Мацкевича, диякона церкви в Козині, колишнього голови товариства «Просвіта». Записка була такого змісту: «Христос воскрес, пане Козубський! Подаю Вам адресу учня учительської семінарії в Крем'янці Василя Іващука. Хлопець дуже вартісний, займіться ним, щоб він не впав жертвою КПЗУ (Комуністичної партії Західної України)».
За кілька днів по приїзді мій вихователь проф. Олександер Бергер подав мені після лекцій записку і сказав, що мене викликає поліція, в записці було подано, куди зголоситися. Це було для мене немов грім з ясного неба. Ішов я в поліцію напівпритомний, відчував якийсь тиск в грудях, я зайшов напитись содової води, тиск в грудях минув, але тяжкі передчуття снували в моїй голові. В очах перед усім стояв мій тато. Адже він витрачав останні гроші на мою школу, вся родина терпіла, щоб мене вчити, а тепер все може бути марно...
Я мав причину для цього страху. Мої товариші з української гімназії і духовної семінарії встигли вже мене втягнути до організації «Юнак» та в темну ніч взяли з мене присягу на досмертну службу Україні на символічному гробі Симона Петлюри на монастирському цвинтарі в Крем'янці. Залишалось кілька хвилин ходу до поліції. Я просив Бога, щоб дав мені можливість бути спокійним.
Від цього випадку я найбільше вірю в силу молитви, бо опанував мене незвичайний спокій. Я увійшов спокійно до поліцій-ного бюро, слідчий, попросивши мене сісти, відкрив якусь картотеку та вийняв з неї згадану вже записку, запитав, чи я знаю Петра Мацкевича. Я сказав, що так, бо це диякон з нашої парафії. Тоді він запитав, чи знаю я архітектора Козубського і звідки я його знаю. Я відповів, що мій тато був головою комітету будови цієї церкви. В часі літньої перерви він часто брав мене до парафіяльної канцелярії, щоб я допоміг з рахунками будівельного комітету, тоді я і запізнався з архітектором Козубським. Тоді він запитав мене, чи знаю я сина Козубського. Я відповів, що не знаю. Він сприйняв це з недовірою, сказав, що працівники поліції бачили мене в товаристві сина Козубського на символічному гробі Симона Петлюри. Я відповів, що дійсно був присутній на панахиді, міг стояти коло нього, але особисто я його не знаю. Я його дійсно не знав, на моє щастя, бо в противному випадку було б тяжко це заперечувати. Всі мої відповіді він записував до протоколу. Ставив питання в справі КПЗУ та ОУН. Але про «Юнака» не згадував. Після годинного опитування дав мені прочитати і підписати протокол. Я уважно прочитав написане. В кінці протоколу було зазначено, що я був викликаний в якості свідка. Поліціянт запитав, чи я погоджуюсь з написаним. Я відповів ствердно і підписав. Я повернувся до семінарії, де в класі мене з нетерпінням чекав професор. Немов камінь звалився з мого серця. Я поінформував професора, що був викликаний як свідок, а особисто мені нічого не закидають. Професор сказав, що він так і думав. Він, мовляв, вважав мене занадто розумним, щоб встрянути в непотрібне та перервати собі науку. На цьому вся неприємність закінчилася, але тяжкі думки не покидали мене. В першу ніч після допиту я не міг заснути. Вибила вже друга година ночі на церковній вежі, а сон не приходив. Все здавалося мені, що раніше чи пізніше поліція відкриє мою приналежність до «Юнака», заарештує мене, перерве моє навчання. Тато мій розчарується у своїх намаганнях дати мені за всяку ціну освіту.
Не міг я зрозуміти, чому організація «Юнак», яка була легальною в Галичині, була тепер нелегальною на Волині, і тут же сам собі відповідав: видно, тому, щоб відсепарувати Волинь від Галичини, послабити Волинь у культурному і національному русі. А коли провідники «Юнака» вважають, що ця організація не є вповні нелегальною, то чому вчать нас засобам конспірації, які практикуються в нелегальних організаціях? Ми були поділені на «трійки» і не повинні були пам'ятати прізвищ інших товаришів, щоб не видати їх під час поліційних тортур. Вчили нас, як за допомогою люстерок зауважувати, чи не слідкує на вулиці поліція, як писати листи за допомогою кодів, як передавати нашим зв'язковим в тере-ні по селах та розповсюджувати нелегальну літературу (звичайно, летючки ОУН).
Огортали мене певні сумніви щодо логічності певних посунень, наприклад: доручення цієї роботи нам у своїх та сусідніх селах, замість робити це в дальших околицях, щоб менше наражатись на небезпеку місцевої поліції. Чи логічно було включати до таємної організації молодь волинського села, де щойно народжувалась національна свідомість та розуміння необхідності підпільної боротьби проти окупанта України. Чи не краще було б, щоб ці паростки українського села, часто поодинокі представники молоді у школах, закінчили школу, здобули якусь професію, а пізніше включалися в ряди підпільних організацій. І зараз же я прийшов до переконання, що думки мої не на часі, що я задалеко зайшов, щоб не довіряти своєму проводу у «Юнаку». Це не було б згідно з тими принципами підпільної організації, з якими я вже запізнався.
Серед цих тяжких і невпорядкованих думок незчувся я, як заснув. На другий день школа, лекції, здавалося, немов би висіли на волоску. Поляки-товариші по школі почали мене підозрівати, куди я виходжу з гуртожитку і з ким зустрічаюсь, а коли прийшло до більших суперечок, то приходилось мені з кількома фанатиками битись, а що я був фізично міцнішим, то вони зазвичай добре одержували від мене, і тоді називали мене «гайдамакою»: «Знаємо, куди ходиш! Вже поліція за тобою слідкує». Засмутився я знову, і хліб у гуртожитку ставав мені несмачним. В цій ситуації мене рятували тільки мої особисті успіхи в науці, добрі заробітки з приватних лекцій та очікування кількох родин на мої лекції для їх слабших дітей. Найбільшим моїм досягненням в цій ділянці було те, що секретар шкільного повітового інспекторату звернувся до мене особисто, щоб я почав підготовляти його дочку-одиначку до конкурсових іспитів, які в минулому я сам перейшов. У ліцеї рятувало мене і те, що ці «бойові полячки» користали з моїх нотаток, з допомоги в деяких лекціях, не виключаючи списування деяких домашніх завдань.
Забігаючи вперед, я хочу зазначити, що один з них звернувся до мене під час матуральних іспитів. Сам ксьондз – член іспитової комісії – приніс мені записку від Вацика, в якій було написано: «Васильку, рятуй мене, не можу рушити». Написав я собі і йому, Вацик іспити здав. З другим з цієї групи я подружився. Це був Франтішек Чижевскі, який був дуже близький до нашого вихователя. А що вихователь завжди ставився до мене прихильно, то Франтішек, видно, його наслідував. Брав я його кілька разів до Дубин, вгощав, чим міг, та зберіг з ним дружбу аж до закінчення семінарії. Інші його товариші свого ставлення до мене не міняли, докучали мені, де тільки могли.
Одного разу довели мене до того, що я був готовий покинути семінарію. Мені здавалося, що краще на дорозі камінь бити, ніж терпіти такі знущання. При найближчій нагоді я сказав про те татові. Тато був здивований, розвів руками, усміхнувся і каже: «Я не думав, що ти будеш звертати на таку дрібницю увагу, невже ти готовий принести в жертву свою школу. З ними ти дітей хрестити не будеш, закінчиш школу, одержиш диплом, а полячкам скажеш – бувайте, дивіться, щоб ви своїм фанатизмом колись Польщі не завалили». Так я і зробив, заспокоївся і з ними більше не конфліктував.
Становище моє в школі і в гуртожитку покращилося, збільшилася кількість приватних лекцій, але грошей я не мав багато, бо витрачав значні суми на квитки до театру. До Кремянця щороку приїжджав на кілька тижнів театр Городничого зі Львова, який великою мірою причинився до підвищення культурно-освітнього рівня Кремянця та його околиць. Прем'єри відбувалися майже кожного вечора. Я був захоплений виставами, грали твори патріотичного змісту Старицького, Карпенка-Карого, Кропивницького та інших. Одна з вистав, яка розкривала зраду Василя Кочубея, найбільше залишилася мені в пам'яті. Коли «Кочубей» з'явився на сцені і ледве промовив кілька слів, як в залі зчинився гамір і на сцену полетіли капуста, яйця тощо. Молодь, присутня на виставі, продемонструвала свою вірність ідеалам гетьмана Івана Мазепи, і протест та погорду проти зради Кочубея. Вистава перервалася, артисти зійшли зі сцени, а на ній появився директор театру, який сказав: «Дорога молодь! Я розумію вас, але ви забули, що це тільки театр, тепер почекайте, поки трохи очистимо сцену, а тоді будемо продовжувати виставу». Вистава закінчилася спокійно. Другий раз на мене справило велике враження привітання крем'янецькою молоддю Вощана Лепкого – автора трилогії «Мазепа», професора Краківського університету. Молодь української гімназії запросила його на доповідь, тобто на кілька доповідей, з яких головна, що мала відбутися у великій залі ліцеальній, не відбулася.
Коли на сцені з'явився Богдан Лепкий, то вітанням, окликам та киданням квітів на сцену, здавалося, не було кінця. Старий автор знаменитої трилогії був настільки зворушений, що не міг опанувати своїх емоцій. Вислухав усі привітання, рецитації в свою честь, хотів промовляти, але не міг. Глянувши на залу, переповнену молоддю, сказав: «Не буду багато говорити сьогодні, скажу тільки, що була ніч, а буде день!»
Виходили усі із зали у великому духовому піднесенні, видавалося мені, що всі були певні, що означає ця остання фраза Лепкого. Коли українська молодь, майбутнє народу буде свідома своїх завдань та об'єднана, як ось при цих маніфестаціях, Україна врешті буде вільна. Буде день!
Незадовго вибрався я з учнями української гімназії та духовної семінарії до Берестечка на Козацькі могили. Такі відвідини дотепер не були заборонені, а цього року воєвода Юзефський видав заклик, щоб стримуватись від таких відвідин, бо вони використовуються у політичних цілях, набирають характеру політичних маніфестацій і загрожують громадському спокою. Українські організації постановили не слухати цього наказу воєводи. Всіма шляхами до Берестечка ішло більше людей, ніж звичайно. При зустрічі з поліцією всі мали один аргумент: ми ідемо до монастиря, що побудований на козацьких могилах, щоб помолитись за душі загиблих. Нашу групу з Кремянця зупинила поліція у селі Пляшева під самим Берестечком.
Посадили нас на постерунку поліції на підлозі, позабирали у нас документи та почали кожного окремо розпитувати, чому прийшов. Всі відповідали однаково: «Маю намір тільки помолитись». Переглядали наші особисті речі, шукаючи летючок, але не знайшли нічого. Тамара Боярчук з української гімназії почала насміхатись з поліціянта, що перевіряв її речі, піднесла йому свою пудернич-ку і сказала, що це також варто перевірити, бо там може бути щось заховане. Поліціянт тільки зміряв її неприязним поглядом. Протримали нас до 4-ї години пополудні, під вечір почали нас розпускати. Більшості документи повернули, а кільком особам – ні, в тому числі і мені.
Мене випустили з постерунку найпізніше, наказуючи мені негайно повертатися додому, бо в разі непослуху це може зашкодити мені в школі. Але я сказав, що коли я повернуся зараз, то це означатиме, що я ішов на політичну маніфестацію, тому я мушу спочатку зайти до монастиря помолитись, а тоді піду додому. Прибувши до монастиря, я зайшов до підземного тунелю, щоб побачити козацькі кості та козацьку зброю, що були розміщені по боках підземного ходу за склом у шафках. Підлога тунелю була вкрита політичними летючками ОУН, що говорили про окупацію українських земель Польщею, Москвою, Румунією і Мадярщиною. Говорилось в них про тяжкі наслідки національного поневолення.
Вийшовши з тунелю, я зауважив, як один з учасників маніфестації розкидав, здавалось, тисячі летючок над головами присутніх людей. Але поліція була поруч, то він був відразу затриманий і заарештований.
Я зайшов у церкву на молитву. Церква була повна людей, попав я якраз на час проповіді, коли проповідник сказав: «Братья і сьостри! Нє забивайте, што ето мєсто молітви, а не політікі». Далі я вже не слухав. Наближався вечір, треба було повертатися додому. Ішов я додому і роздумував над тим, що бачив. Пригадались мені слова Шевченка: «Ой чого ж ти почорніло, зе7іенеє поле...» Роздумуючи, я заплакав.
Через кілька днів приїхав до нашої хати комендант поліції, повернув мені шкільні документи і попередив, що подібні випадки можуть зашкодити мені в школі. Я відповів, що нікому не роблю кривди. На це комендант нічого не відповів і від'їхав, не сказавши навіть до побачення. В семінарії мені про це нічого не згадували, видно, що нічого не знали про мої відвідини Берестечка.
В цей час, коли я сподівався якихось неприємних наслідків після моєї подорожі, сталася інша несподівана подія. Не дивлячись на відносно задовільну фінансову ситуацію, я ніколи не купував других сніданків, які видавали в школі на великій перерві: їх треба було оплачувати додатково. Видавали їх об 11 годині в коридорі школи, звичайно це була булка з маслом і гаряче какао. Під час одного сніданку, коли я прогулювався по коридору, несподівано підійшла до мене одна з жінок, що видавали сніданок, і запитала моє прізвище. Потім, знайшовши його в списку, запитала, чому я ніколи не приходжу на сніданки. Я відповів, що не вношу жодних оплат. Вона сказала, що хтось таки оплатив мої сніданки і я можу їх отримувати, бо сніданки заплачені до кінця шкільного року. Сніданок видався мені дуже смачним, але я замислився над тим, хто за них платить. Ніяк я не міг догадатись, хто це міг би бути. Один випадок в гуртожитку напровадив мене на думку, що це міг бути наш вихователь з гуртожитку.
Згідно з правилами гуртожитку, всі учні мали іти спати. За недотримання правил гуртожитку можна було його втратити. Цього я боявся найбільше, бо тоді було б неможливо оплатити якесь інше помешкання. Але я мусив наражатися на це. Коли о 10-й годині виключали світло, а по коридорах блимали тільки нафтові лампи, я ішов спати. Будучи зайнятим приватними уроками, я не встигав підготувати свої лекції. Пізніше, коли мої товариші вже спали, я виходив у коридор, знімав лампу зі стіни і сідав до своїх занять. Одного разу в такому часі я побачив, що до мого столу прямує наш вихователь. Підійшовши, він запитав, чому я не дотримуюсь правил гуртожитку. Я розповів про свою ситуацію, сказав, що мій батько не є в силі покривати всі видатки. Він порадив мені краще зорганізувати свій час, а сидіння по ночах не є добре для здоров'я, особливо для очей. Він сягнув до кишені і подав мені торбинку з пончиками. Сказав ще, що на другий раз о цій порі щоб я спав, і пішов. Від цього часу я думав, що це він оплачує мої сніданки, але доказів на це я не мав.
Хочу додати, що за кілька тижнів до закінчення семінарії, перед самою матурою я мав з вихователем розмову. Я висловив свою радість, що ось скоро почну працювати і сказав, що з першої ж платні заплачу йому борг. Він здивувався, про який борг я говорю. Я висловив свою догадку, що це саме він оплачував мої сніданки протягом 2,5 років. Професор старався далі відмовлятись, але йому це не вдалося. Я був такий твердий в своїх здогадах, що він врешті поступився, признався, але сказав, що грошей йому повертати не треба, просто старатись продовжувати у своєму житті «ланцюг добрих справ». До продовження його я долучився після закінчення своєї школи. «А ти долучишся тепер, зробивши щось доброго для когось іншого». Як сказав наш славетний Тарас Шевченко: «Раз добром нагріте серце вік не прохолоне» – я ніколи про цей «ланцюг» у своєму житті не забув.
Відтепер аж до закінчення семінарії життя моє проходило більш-менш спокійно. Від організації «Юнак» мені було доручено робити щотижневі письмові коментарі на політичні статті в українській та іншій пресі. Мав я також доручення нав'язувати контакти з молодшими учнями, зацікавлювати їх українськими проблемами, щоб підготовляти їх до вступу в лави «Юнака». Але головна моя увага в цей час була звернута на підготовку до матуральних іспитів. Та несподівано професорка педагогіки на 5-му курсі семінарії прийшла до переконання, що я не надаюся до учительської професії. Вона мені про це відкрито говорила. Це мене дуже пригноблювало, бо це уже був останній рік навчання. Тим більше, Що я відчував свою схильність і любов до цієї професії. Це також зауважували багато осіб, які мене заохочували до учительської праці. Я був переконаний, що вона не має слушності та постановив її в цьому переконати.
При семінарії існувала елементарна школа, що носила назву «школа вправ». В цій школі учні 5-го курсу семінарії мали обов'язок щотижня по черзі проводити уроки. Обговоривши з професоркою, а пізніше з керівником школи план уроку, курсант проводив такий урок в першому класі в присутності професорки, керівника школи, учителя даного класу та всіх курсантів. Я просив скоріше призначити мені дату такого уроку. Вона відтягала і радила придивитись до уроків інших. Врешті погодилася. Довідався я від учительки 1-го класу, що черговою темою буде вивчення літери «б». В кореляції з цією темою мала відбутися бесіда з дітьми, читання і писання літери, рахування та ліплення з пластиліну. Головним завданням учителя було зацікавити дітей, щоб вони брали активну участь в уроці. Одночасно треба було точно змістити у часі всі види занять. Я старанно підготував план, малюнки, які збирався дітям показувати. Першим малюнком для впровадження літери «Б» я вибрав зображення бузька. Малюнок складався з двох частин: в одній частині був зображений хлопчик, що сидів на лавці і дивився на бузька, що пролітав над його головою, а на другій частині хлопчик вже лежав на траві, бо, слідкуючи за бузьком, він нахилився так далеко, що впав з лавочки.
Принісши цей малюнок до класу згорнутим в трубку, що була перев'язана червоною стяжкою, я сказав дітям, що хочу щось гарне їм показати. «Хто вгадає, що це є?» Посипалися здогади: котик, собачка і інше. Діти так багато говорили, що я почав побоюватись за час. Так як ніхто не вгадав, то я почав розв'язувати малюнок. Клас немов завмер, всі чекали побачити, що ж виявиться на малюнку. Розв'язавши, я повісив малюнок на дошці і запропонував дітям розказати, що вони бачать на малюнку. Піднеслося багато рук. Говорили назву птаха, як він виглядає, де його можна зустріти, хтось з дітей сказав, які він має високі ноги, інший наслідував клекотання бузька та сказав, що він живиться жабками. Хтось зауважив, що хлопчик міг розбити голову, якби то був хідник. Я перейшов до впровадження літери, пояснив, як ця літера виглядає. Діти писали цю літеру пальчиками в повітрі, потім на партах, ліпили літеру «Б» з пластиліну, потім писали її в зошитах, я ходив між партами дивитися, як хто пише. Кілька дітей писали літеру на дошці. Залишилось ще трохи часу, то діти малювали бузька та рахували до 4-х. Урок закінчився добре, на все вистачило часу.
Діти вийшли на перерву, а керівник школи проф. Бєда та його дружина, що була керівничкою класу, почали ділитися своїм враженням від уроку. Всі вчителі та студенти, що були присутні на уроці, обступили мене і висловлювали своє захоплення уроком, найбільше був захоплений керівник школи. Моя професорка педагогіки, про яку я вже згадував, відізвалась в кінці. Схоже, що їй було ніяково, що вона рекомендувала мене як нездібного до учительської професії. Врешті вона сказала, що я зробив їй велику несподіванку.
За тиждень до Великодньої перерви всі студенти роз'їхались на тижневу практику в сільських школах. Я прибув до с. Кути на Кременеччині. Тут провадили школу дві молоді вчительки, які мене радо зустріли. Одна з них відступила мені своє помешкання, і обидві віддали мені всі свої уроки, залишивши собі тільки контроль за їх проведенням. В останній день тижня я повернувся до Крем'янця з надзвичайно доброю характеристикою за проведені уроки, яку вони попередньо дали мені прочитати. Ця практика додала мені ентузіазму стільки, що вистачило його до закінчення школи. Наступила пора матуральних іспитів, здавали ми їх з польської мови, історії, географії, природознавства. Усний екзамен з усіх цих предметів зайняв мені не більше 29 хвилин. На другий день після екзаменів одержав я диплом учителя народної школи. Вернувся я додому щасливий, але дуже стомлений.
2 тижні я відпочивав, проводячи багато часу на човні на річці Ікві. Річка ця в той час була дуже мальовнича з її тихою течією, прозорою водою, білими водяними ліліями та квітучими берегами. В річці було повно риби та раків. В цих днях я відвідав свого найближчого приятеля Йосипа Павлюка, який жив в селі Березинах. З Йосипом ми вчилися разом ще в школі в Козині, потім зустрічалися у Крем'янці, де Йосип вчився в торговельній школі. Кілька років підряд ми разом проводили вакації. Єднало нас бажання праці для українського народу, наші мрії про його краще майбутнє. Згодом я став хрещеним батьком його першої донечки Нони, що ще більше зблизило нас.
Через пару тижнів я написав прохання про надання мені праці до шкільної куратори у Рівному. Спонукали мене до цього мої молодші брати Мефодій і Івась, які дуже хотіли вчитися, і всю надію покладали на мою матеріальну підтримку. Через місяць я отримав відповідь, де мені було відмовлено у праці. Мої брати до сліз були вражені цією невдачею. Я потішав їх, що з початком навчального року я знайду в Крем'янці приватні уроки, а їх запишу до української гімназії, та якось проживемо. Так ми і зробили. Приїхали до Крем'янця, знайшли маленьку кімнату на піддашші за маленьку Ціну. Брати почали ходити до української гімназії, а я пішов далі працювати у тих родинах, де і раніше вчив дітей. Уроків тих було небагато, і переживали ми великі матеріальні труднощі. Після оплати школи і помешкання залишалось нам 10 злотих на місяць на всі видатки. Треба було шукати якогось виходу. Почав я заходити на подвір'я ліцеуму в надії зустріти свого колишнього вихователя з семінарії проф. Бергера. Одного дня я таки був втішений, почувши його жартівливе: «Валізи! Як тобі поводиться після матури?» (Василь-Базиль (польське) він часом заміняв жартівливим «Балізи»). Я розповів про свою невдачу в намаганні знайти працю. Він сказав, що в кураторії працює його приятель, який є волинським візитатором. Пообіцяв дати записку до того приятеля з просьбою допомогти мені. Приїхав я до Рівного, дав записку секретарці, через кілька хвилин вийшов до мене візитатор, сказав, що починаючи з цього року всі кандидати на вчителів повинні проходити 10-місячну практику безплатно. Послав він мене на таку практику в м. Любомль, це було повітове місто на так званому волинському Поліссі, 80 км до Холма.
Приїхав я до Любомля за кілька днів до початку 1935-36 навчального року. На мені були старі черевики, що потребували ремонту, а в кишені – 5 злотих. Інспектор призначив мене до 7-ми класної школи, де навчалися діти переважно єврейської національності. Керівник школи прийняв мене дуже прихильно, представив мене вчителям, зазначивши при цьому, що я буду мати тяжких 10 місяців без платні. Сказав, що я буду вчити 1-ий клас, запровадив мене до цього класу і познайомив з дітьми. Діти були маленькі, ледве виглядали із-за парт, але дуже мені сподобалися, бо гарно виглядали зі своїми кучерявими голівками.
Так як це був 1-й день науки, то я мав завести дітей до синагоги помолитися разом з іншими учнями молодших класів. В синагозі я був здивований, що діти зовсім не призвичаєні до якогось порядку. Діти розмовляли, шуміли, як на вулиці. Помічник рабина пробував їх заспокоювати, але це мало помагало. Мої спроби також мало помагали. Діти мало розуміли мої зауваження, бо ще не всі володіли польською мовою. В перший день мені треба було вписати всіх дітей до журналу, я наказав їм наступного дня принести зошити, олівці, пластилін. На другий день діти вчасно прийшли до школи, багато з них – із своїми мамами. З тими маминими синочками я мав трохи клопоту в перший день науки. їм було тяжко розставатися з мамами на порозі до класу. Один з них погодився зайти до класу з умовою, що мама буде чекати на нього біля дверей, і через 10 хв. вже вийшов перевірити, чи мама є на місці.
На початку уроку я розказав дітям казочку. В казці йшла мова про котика, песика та інших домашніх звірят. Закінчивши казочку, я сказав взяти олівці та намалювати те, що їм найбільше сподобалось в казці. Показав, як правильно тримати олівець, всі почали малювати, крім одного хлопчика. Коли я запитав його про причину, то він відповів, що ніколи до школи не ходив і малювати не вміє. Ледве я йому пояснив, що інші діти також перший раз прийшли до школи, але пробують малювати. Малюнки дітей були дуже цікаві. На деяких малюнках із зображенням людей руки виростали безпосередньо з голови. Коли діти закінчили малювати, я зібрав малюнки і почав їх з дітьми обговорювати. Кожну дитину я похвалив за гарний малюнок, вказавши на різницю в окремих малюнках. Додав, що завтра всі найгарніші малюнки будуть повішені на таблиці при виході з класу. Згадавши про маму у казочці, написав я на дошці слово «мама». Вправлялися діти писати пальчиками в повітрі і на парті. В кінці лекції діти ліпили з пластиліну, що їм подобалося. Похвалив я їх також за гарні фігурки. На цьому закінчився перший день навчання.
На третій день навчання тільки окремі діти прийшли з мамами, а решта прийшли самі. Спробував впровадити щось нове. Прочитавши імена дітей з журналу, я сказав, що з правої сторони журналу вгорі я напишу імена двох дітей, які в цей день будуть називатися черговими в класі. Пояснив я, що це слово означає та сказав, що ці діти будуть мені помагати, пильнувати порядку в класі. Вони будуть пильнувати, щоб дошка була чиста, крейда та ганчірка для витирання дошки були на місці. Двоє дітей зголосилися бути черговими.
На другий тиждень на мої лекції уже прийшов керівник школи, щоб перевірити, як вони в мене проходять. Він зайняв останню лавку у класі, у ведення занять не втручався. Пізніше свої спостереження обговорював зі мною, висловлював свої зауваження та задавав питання по методиці проведення занять. По кількох тижнях таких спостережень почав висловлювати свої признання за мій спосіб ведення лекцій. Керівник школи знайшов мені помешкання в українській родині Гавриїла Чуня – радника міста. Практика йшла добре, але турбували мене матеріальні проблеми: перший місяць зближався до кінця, треба було платити за помешкання, харчування, а доходів не було ніяких. Залишалась мені тільки молитва і надія.
В кінці місяця керівник школи виплатив мені 50 злотих з фондів канцелярії та повідомив мене, що з наступного тижня я буду викладати математику у вечірній доповняючій школі. Студентами моїми були старші люди різного віку, які з якихось причин не мали закінченої середньої школи. Школа велась під наглядом шкільного інспекторату і була на державному утриманні. За одну лекцію мені платили майже 5 злотих. На жаль, я поки що отримав тільки 2 лекції на тиждень. Після першого тижня навчання прийшов на мої лекції директор школи Місь. Лекції мої йому дуже сподобалися, і він відразу мені сказав, що від наступного тижня я буду мати на 2 лекції більше. Отже, моя матеріальна ситуація несподівано покращилась. До того ж, як сказав керівник школи, мене чекала якась нова можливість заробітку. Дружина заступника повітового старости, що мала двох донечок-близнят у передшкільному віці, шукала приватного вчителя. Коли вона звернулася у цій справі до керівника моєї школи, то вибір випав на мене. Пішов я умовитися щодо часу викладання та винагороди. Домовилися, що я буду вчити дітей 5 днів на тиждень по одній годині. За це я мав отримувати 40 злотих на місяць та безплатні сніданки. Ця праця мені надзвичайно подобалася. Діти були дуже чемні і здібні. Зарібки мої, разом взявши, уже перевищували зарібок початкуючого вчителя. Я заплатив усі рахунки і навіть зміг надіслати першу допомогу моїм братам, що вчилися в українській гімназії.
В цей часу уже польська влада закрила українську гімназію в Крем'янці, мої брати мусили переїхати до української гімназії в Рівному. Поселилися в Басовому Куті в домі дяка місцевої парафії. Моє приватне життя в Любомлі також складалося добре. Запізнався я з родиною Василя Булавки, в тому числі з його шва-гром Василем Мохнюком – колишнім послом від партії «Сельроб» до польського парламенту. В родині Булавки було троє дорослих дітей: Анатолій, що закінчив журналістику в університеті у Відні, Анна, що працювала в якомусь бюро, та Рая, що їздила потягом до гімназії в Холмі. Батько їх працював в кредитовій кооперативі, де я з ним і запізнався. Для мене та інших двох вчителів-українців ці родини були немов оазис серед поляків. Крім мене, на весь повіт працювали вчителями ще тільки двоє українців – Євгеній Ящук і Борис Зелінський. Це були високопатріотичні та гостинні родини.
До кінця шкільного року все складалося добре. В кінці року старостина сказала мені, що її чоловіка переводять до Ківерець на посаду старости, питала, чи не погодився б я переїхати разом з ними, щоб продовжити науку з дітьми. Я відмовився з огляду на більшу можливість отримати роботу в тому повіті, де я відбув практику. Під час вакацій я був запрошений одним лісничим підготувати його сина до іспиту з математики. Решту часу я провів з родиною та своїм приятелем Йосипом Павлюком.
За кілька днів до початку нового навчального року я з'явився до інспектора в Любомль у справі одержання праці. Інспектор сказав, що я є в призивному віці і треба спочатку вияснити цю справу. Повернувся я до Дубна до повітової комісії доповнень. Офіцер запитав мене, що я хотів би: іти до війська чи розпочати учительську працю. Хвилину подумавши, я відповів, що волів би іти до війська. Він був здивований: чому? Я відповів, що хотів би, щоб армія мене загартувала, бо я маю надто м'який характер. Тоді офіцер сказав мені, що я можу їхати додому, а повідомлення прийде мені поштою, їдучи додому, я був переконаний, що мене до війська не візьмуть. Згідно з польським законом, покликані до війська абсольвенти середніх шкіл мали іти до офіцерської школи. А так як поляки не хотіли мати українців офіцерами своєї армії, то таких звичайно до війська не кликали. Тим більше таких, як я, що в своїй наївності признався, що хочу, щоб армія мене загартувала. Так і сталося. За кілька днів прийшло повідомлення, що я є «надконтігент» і можу шукати собі працю. Знову я вернувся до інспекторату в Любомлі.
Інспектор поглянув на мою військову книжечку, щось відмітив у своїй картотеці і сказав, що тепер ми можемо говорити про працю. Відкрив свою картотеку, поглянув і закрив, потім знову відкрив. Тоді сказав, що не знає, що тепер зі мною робити. Сказав, що йому цікаво, що я зробив би на його місці. Я запитав, в чому справа. Інспектор знову глянув на картотеку і сказав: «Тут дослівно написано: «Підозрілий в приналежності до Організації Українських Націоналістів». Після хвилевої тиші почав знову: «Дати вам працю в школі – це взяти відповідальність за вас, ви можете замішатись в політику або вас замішають, а мене тоді запитають, кого я затруд-нив в шкільництві». Я сказав, що тепер не думаю про жодну політику, а хочу знайти працю, щоб заробити на хліб та допомогти моїм братам, що не мають коштів, щоб вчитися. Інспектор сказав, що дасть мені працю, але я повинен знати, що поїду до найгіршої школи в повіті. З цієї школи переді мною втекло 7 вчителів. Остання вчителька затрималася трохи довше – 3 тижні, але і вона втекла. Я запитав, чому всі вчителі втікають. Інспектор сказав, що для вияснення цього він повинен познайомити мене з загальною ситуацією на нашому терені. Найбідніші повіти – Любомль, Ковель, Сарни – є густо насаджені таємною совєтською організацією КПЗУ (Комуністична партія Західної України). Вони з однієї сторони атакують польську адміністрацію, а з другої сторони пропагують утворення самостійної радянської України у злуці зі східною Україною та Росією. В ділянці шкільництва вони ведуть пропаганду, що польська так звана «окупаційна влада» не дбає про освіту для українських дітей, що багато дітей не навчається в школі через брак приміщень, а рівень навчання є дуже низький. Наприклад, у школі с. Бутмер (саме туди він збирався мене направити) учні у 4-му класі не всі знають український алфавіт. Поширюється думка, що таких учителів нема за що шанувати. А тому вчителям настільки утруднюють життя, що ті тікають. При цьому він сказав, що я можу стати 8-м з черги, якщо не буду знати, як треба чинити з цими людьми. Я сказав, що не маю досвіду в такій ділянці. Він сказав, що перш за все не вступати з ними у політичні розмови, а говорити виключно про дітей та потребу науки, та як піднести грамотність старших людей та покращити господарчий стан села.
Я став просити інспектора послати мене до якогось іншого, спокійного села, де б я міг присвятитись учительській праці. Та інспектор був непохитний в своєму рішенні послати мене до Бутмера і висловив впевненість, що я дам собі раду. Залишив мене на деякий час, вийшовши до іншої кімнати, і я мав нагоду хоч побіжно передумати все, про що ми говорили. Я подумав, що поляки на цьому терені зробили розумне рішення. У селах, найбільш загрожених пропагандою комуністичною, не можуть вже самі дати ради, то ж і посилають туди учителів-українців, особливо підозрілих в приналежності до ОУН, щоб вони у власних інтересах боролися з комуністами. Повернувшись, інспектор пояснив, що я маю їхати автобусом до Шацька, а звідти найняти фіру до Бутмера. На прощання сказав, що вже тепер може сказати, як мене там зустрінуть: «Всі люди в цьому селі українці, вони вже будуть попереджені, що ви до них приїдете, але поставляться до вас з недовір'ям, навіть не будуть відповідати на ваше привітання. Приїхавши до школи, прочитаєте на стіні напис чорною фарбою або вугіллям: "Нехай згине Польща, але живе КПЗУ».
Коли я прибув до Бутмера, то все було дослівно, як інспектор сказав. Школа була так звана «утраквістична», навчання починалося українською мовою, а польська мова впроваджувалась тільки на другий рік. Стояла вона на піщаному березі малої річки, що впадала в Прип'ять. Шкільне подвір'я було покрите переважно піском, а по краях травою. Недалеко від входу до школи стояла калюжа з високим очеретом. Школа мала одну класну кімнату, в якій навчалося коло 80 дітей. Зранку учні 3-го і 4-го класу, а пополудні – 1-го і 2-го.
Через маленький коридор був вхід до помешкання вчителя, яке складалося з 3-х маленьких кімнат: канцелярія, спальня і кухня. Оглянувши школу, я рано пішов спати, щоб добре відпочити перед першим днем навчання. Але заснути довго не міг, всякі думки приходили мені до голови, пригадував те, що говорив мені інспектор, мовчанка, з якою мене зустріли люди, і написи на стінах школи. Лякала мене згадка про КПЗУ, думав, з чого починати працю, як налагодити контакт з людьми, а ще стояла мені перед очима калюжа, що перед входом до школи. Пробудився я дуже рано. Ярина, сторож школи, робила останні приготування перед приходом дітей. Під час нашої розмови я домовився, що вона буде варити мені обіди та прибирати в кімнатах. О 7.30 почали сходитися діти. Вони подобалися мені своїм виглядом, але були дуже мовчазні. Після молитви, о 8-й годині пролунав перший дзвінок. В розмові з дітьми я висловив своє захоплення навколишньою природою, розпитував про їхні домашні обов'язки та як вони допомагають батькам. Потім сказав про своє здивування калюжею біля школи і відсутністю будь-яких квітів чи городу. Один трохи старший учень зауважив, що школа стоїть коло річки, тому і калюжа є на подвір'ї. Я сказав, що все-таки калюжу треба зліквідувати. Тут же я розповів про свій план: викопати рови по боках, спустити воду. А для цього попросив дітей на другий день принести з собою лопати, трохи дров.
Наступного дня я вже копав з дітьми рівчаки, по яких спустили воду, місце калюжі засипали піском, що його наносили діти. Пішло на це 2 години праці. Кілька хлопців, набравши охоти до впорядкування подвір'я, наламали галузок лози, зняли з них кору та «каблучками» обгородили стежку до школи. Після повернення до класу я похвалив усіх за гарну працю та підкреслив, що спільними силами можна зробити багато доброго. Діти уже цікавилися, що будемо робити далі. Я пообіцяв сказати про це на наступному уроці практичних робіт.
В п'ятницю я знову згадав про відсутність трави і квітів біля школи. Діти були переконані, що на цих пісках нічого не буде рости. Я запропонував наносити кращої землі, зробити клумби, обложити їх муравою. Буде добре зробити «коло» біля кожного вікна школи. За час практичного заняття ми закінчили 4 клумби, в тому числі підготували землю для садіння квіток. На наступному занятті ми посадили на клумбах кущі чорнобривців та інших осінніх квітів. Діти цікавилися, що ж будемо робити далі. Я пояснив, що тепер займемося іншою роботою.
Я виявив, що багато дітей не ходять до школи, бо занесені до списків як такі, що до навчання не надаються. На 7-ми картках було написано: розумово недорозвинений. Я вирішив перевірити, чи ця оцінка відповідає дійсності. Першим я побачив хлопчика Григорія Карпука, 9 років, він вже пропустив 2 роки школи внаслідок такої оцінки його розумових здібностей. В нього виробився пригноблений вираз обличчя, очі були немов перелякані, уста на-піввідкриті. На питання, чому він не ходить до школи, він відповів, що «не має голови до науки». Коли діти дізналися про такий висновок вчительки, то почали називати його «дурним». Я сказав, що такої думки не поділяю і запропонував хлопцеві назавтра прийти до школи о 8-й годині. На другий день ще задовго до 8-ї Григорій вже був коло школи. О 8-й годині взяв я його до 3-го класу і постановив реабілітувати його в присутності дітей. Я представив Григорія як нового учня, який вже повинен бути в 3-му класі, але пропустив 2 роки науки. Хтось з дітей відізвався, що він не може вчитися, бо «дурний», повторюючи те, що він чув від старших. Я сказав, що так, висловлюватись негарно: будьте, діти, чемні, послухайте, що я буду його питати, а пізніше будемо бачити, яким є Григорій.
- Григорію, – розпочав я, – я думаю, що ти можеш бути добрим учнем, дай мені відповідь на питання, які я тепер поставлю. Перше: зі скількох осіб складається ваша родина?
- Я ще маю вдома меншого брата і дві старші сестри. Тато і мама, разом... шість осіб.
- Тато має господарство, так? Що він сьогодні робить?
- Поїхав на поле орати.
- Чим він буде орати?
- Плугом.
- Чи положив він той плуг на віз? Як віз рухається?
- На колесах.
- А скільки коліс має ваш віз? Порахував потихенько і сказав:
- Чотири.
- Іди тепер до дошки, візьми крейду і намалюй на дошці колесо.
Намалював він велике колесо і спиці, які в середині колеса перехрещувалися.
- Колесо намальоване дуже гарно, але чи змогло б воно обертатися, якби спиці справді перехрещувалися так, як тут намальовано? Приглянься добре до малюнку, поправ дещо.
Григорій пильно придивлявся і по хвилині взяв ганчірку, витер посередині шпиці і сполучив їх малим коліщатком.
- Чудово, Григорію, – сказав я. – Чому це коліщатко потрібне?
- Воно показує місце, на якому колесо обертається – його вісь.
- Чудово, – повторив я знову. Обернувшись до дітей, я сказав:
- Хтось з вас, діти, поспішив і сказав, що Григорій дурний, чи міг би дурний хлопець відповісти мені на всі питання та так гарно намалювати колесо?
- Ні, ні – він не дурний, – відповіли діти хором.
При всіх дітях я вписав Григорія до школи і наступного дня він уже прийшов на уроки. За кілька тижнів Григорій став опікуном площі, на якій бавилися діти. Він одержав від мене ключ від шафки, з якої він давав дітям сітку і м'яч до забави. Подібно я вписав до школи ще п'ятеро дітей, що мали характеристику «розумово недорозвинутих». Тільки 7-ма дитина не могла бути записана до школи, бо дійсно хвора, і я порадив батькам поїхати з нею до лікаря.
В містечку Шацьк, що було центром для сусідніх шкіл, кожні два місяці відбувалися учительські конференції. На тих конференціях відбувалися дискусії на різні теми з шкільництва, доповіді вчителів на методичні теми. В кінці промовляв звичайно інспектор школи. Він розповідав про ті недоліки, що мали місце в житті школи, про які звітували по черзі керівники шкіл. Він особливо зацікавився моїм звітом про згаданих семеро дітей. Сказав, що всім буде цікаво довідатися, в який спосіб я перевірив дітей і вписав їх до школи. Тут же звернувся до голови конференції, щоб запланував на наступну конференцію мій звіт в цій справі. Мав я 2 місяці часу Для опрацювання цієї доповіді.
Тим часом я приступив до інших проектів у своїй школі і в своєму селі. Організував вечірні курси для підростаючої молоді, оули ці курси для малописьменних і цілком неписьменних. Перш за все для тих, що бажали навчитися української мови та набути елементарних знань з математики. В програму курсів входили також бесіди на різні теми з життя села, крім політичних, які я за порадою інспектора старанно оминав. Під час однієї з таких бесід я наткнувся на дуже цікаву економічну проблему села. Майже кожний господар мав меншу чи більшу кількість овець, продавали їх купцям з міста по дуже низькій ціні, а пізніше купували собі кожухи на зиму, які були дуже коштовні. Виникла ідея послати кількох наших хлопців до Ковеля на гарбарські курси, де такі курси уже існували. Після опанування ремесла виправи овечих шкір хлопці здобули б собі нові місця праці та причинились до економічного збагачення села. Закладена в селі гарбарня платила б господарям більше за овечки, м'ясо овечок повертала б господарям, покращуючи рівень харчування їх родин. Свої кушніри шили б на місці кожухи, які могли б продавати по набагато нижчій ціні, частина тих кожухів могла би бути продана на загальних ярмарках, щоб здобути гроші, необхідні на інші видатки, а в майбутньому навіть на оплату навчання для дітей, що підуть до середніх шкіл. Проекти ці всім дуже подобалися, на перших же сходинах було вибрано 2-х хлопців, що поїдуть на курси до Ковеля. Результатів цього проекту я вже не дочекався, бо наближалась Друга світова війна.
На тих же курсах виникли й інші ідеї щодо покращення господарчого рівня села. На моє запрошення прибув на один з таких вечорів повітовий рільничий інструктор, який представив курсантам та зібраним ним господарям нові сорти трав, якими можна було б збагатити пасовиська для корів і овець. З великим зацікавленням була вислухана ідея про припинення шкідливого навівання вітрами пісків на орну землю. Таке навівання щороку зменшувало площу посівної землі, що за кілька років приносило велику шкоду господарству. Обговорено шляхи припинення цього шляхом побудови загат та насадження кущів та соснини на межах орної землі. Я відразу взяв на свою школу певне зобов'язання: на практичних заняттях з учнями посадити не менше як 1000 кущів під умовою, що село дасть фірманку, яка буде розвозити кущі. План мій вдався, я посадив з дітьми 1250 дерев. Одночасно дорога до школи була обсаджена деревами, що в майбутньому мало б дати прекрасну вулицю до школи. Рільничий інструктор на зібранні селянок розповідав, як покращити ведення городів, особливо садження капусти.
Про всі мої заходи та успіхи селяни були своєчасно інформовані на зібраннях батьків у школі за посередництвом курсантів та дітей. Це налаштувало всіх до мене позитивно. Мене цінували за мої проекти і працю. Селяни часто відвідували мене, щоб при цій нагоді послухати радіо та принести мені щось в подарунок: горіхи, ягоди, гриби, свіжу рибу тощо. Ярина, сторож моєї школи, мала повно роботи з цими заготовками. Я почав в неділю запрошувати вчителів-сусідів на обіди. Найчастіше приходив на них Войтусь з сусіднього села, який не вмів нічого сам варити. Цей Войтусь пізніше дуже мені пригодився. Можливо, якраз йому я завдячую своїм життям. В той же час село жило своїм, ще другим таємним життям. Було воно найбільше з усіх сіл в повіті опановане КПЗУ. Довідався я, що щорічно на 1-ше травня тут відбувалися комуністичні демонстрації серед білого дня, з червоними прапорами та замаскованими промовцями. Щоб охоронити себе від поліції, на кожній дорозі, що вела до села, був поставлений вартовий, який мав сигналізувати у випадку наближення небезпеки. В таких випадках демонстрація негайно зникала без сліду.
Крім прихильного ставлення села до мене, ніхто і ніколи не втаємничував мене в ці справи. З цього я був вдоволений, бо ще пам'ятав, як остерігав мене інспектор перед політичними розмовами. В таких умовах почувався я самітним серед лісів, пісків та боліт. Відчував себе безборонним. До двох моїх товаришів-українців, що працювали в подібних умовах, було досить далеко. Тим часом КПЗУ все більше опановувала села, час від часу вечорами було видно заграви пожеж, говорили, що це члени КПЗУ підпалювали скирти у місцевих панів і своїх людей, яких вони підозрювали у співробітництві з польською поліцією.
Все це навіювало страх на мене. Хотів я звернутися до влади, щоб отримати дозвіл на зброю, склав я таке прохання до повітового старости в Любомлі, чекав цілий місяць на відповідь, нарешті вона прийшла і звучала так: «Ваше прохання полагоджено відмовно, влада безпеки на основі закону може відмовити в набутті зброї особам, по відношенню до яких нема певності, що зброя не буде вжита в цілях, суперечних інтересам держави». Я не планував відклику, бо знав, що це нічого не поможе.
Тим часом КПЗУ не рахувалась з поліцією, і 1-ше травня було відсвятковане в селі, як в Совєтському Союзі. Під час цього святкування поліція прибула до села, але і сліду демонстрації не застала. Заарештували одного 20-літнього хлопця, на якого впала підозра, що він був організатором свята. Повели його під конвоєм на постерунок поліції в Шацьку, що було за 7 км від Бутмера. За конвоєм ішла маса людей з села, що кричали: «Випустіть невинного хлопця!»
Замикав цей похід якийсь старезний дідуган, який також ішов хлопця «визволяти». Ішли вони за поліцією більше 5 км до м. Шацька, обступили постерунок та продовжували кричати: «Відпустіть невинного хлопця!» Після півгодини такого крику вийшов комендант поліції та сказав до людей:
- Люди добрі, вертайтесь додому, якщо хлопець невинний, то він ще сьогодні буде вдома, а коли не послухаєте мене, то я подзвоню до повітового старости, що ви не даєте мені виконувати мої обов'язки, прийде військо, розжене вас, і не ручаюсь, чи всі здорові вернетеся додому.
Натовп заспокоївся і поволі почав розходитись по домах. Хлопця дійсно тієї ж ночі відпустили додому, це був курсант моїх вечірніх курсів, цей самий, що пізніше дуже дався мені взнаки. Коротше кажучи, загальна ситуація була така, що я чувся непевно, мов на вулкані. Переживав я тяжко долю місцевого населення, воно рвалось до волі, а провід його блукав на манівцях, прислуговував імперіалістичній Москві. Я бачив марнування народної енергії, бо не було своїх шкіл і здорового національного проводу. А цей, що в підпіллі, – ОУН, є замалий, щоб охопити своїми впливами ширші кола громадянства. Для себе особисто я не бачив жодного виходу в цій ситуації. З усіх сторін нависла наді мною небезпека: від польської поліції, від своїх розбурханих і національно малосвідомих хлопців, від радянських агентів, що були слугами Москви. Вони так посилили активність на нашому терені, що польська поліція не могла дати їм ради. Вночі, при переході від села до села почали гинути хлопці з сусідніх сіл та невідомі особи. Вони були просто застрілені із-за кущів без арештів і слідства. В цій ситуації я відчув небезпеку і для себе. Думав я, що комендант поліції в Шацьку, Малолєпший, якого я знав з Козина, стає мені небезпечним. Знав він мене з того часу, коли я приходив до його господаря в Козині позичати книжки з бібліотеки колишньої «Просвіти». Видавалось мені, що в сучасному хаосі він може вбити мене, щоб позбутись із села і одночасно мати причину для проведення масових арештів комуністів в селі, мовби за моє знищення. Маючи таку думку, я постановив ніде вечорами не ходити, а своїх товаришів по фаху у сусідніх селах не відвідувати. Дещо пізніше я прийшов до переконання, що така ізоляція також не буде для мене корисною.
Я пришов до наступної ідеї: у сусідньому селі Пилявці учителював поляк Войтусь, що дуже по-приятельськи ставився до мене. Тепер я постановив його якнайближче до себе притягнути, якнайчастіше бути з ним, ночувати в нього, запрошувати його до себе на обіди та разом з ним відвідувати наших знайомих по сусідніх селах. Тим більше мені це вдалося, що сторож моєї школи Ярина вміла смачно варити їжу, а Войтусь все мав клопіт з харчуванням. Моє передчуття щодо коменданта Малолєпшого сповнилось вповні.
Одного разу, повертаючись близько півночі з гостей у сусідньому селі, по дорозі до моєї школи зустріли ми з Войтусем польського поліціянта, який тільки привітався та й пішов собі далі. Якихось зо сто кроків за ним ішов комендант Малолєпший, підніс кріса в нашу сторону і крикнув: «Стій! Хто іде?» Ми відповіли: «Свої» і назвали себе по імені. Комендант підійшов до нас: «А-а-а, керівники шкіл» – і привітався. На цьому прикра зустріч закінчилася. Прийшли ми на моє помешкання, де чекала на нас смачна вечеря, після котрої спалось мені дуже гарно. Раненько, ледь світ, поснідавши, Войтусь поспішив до Пилявців, а я готувався до своїх лекцій. Цей день був я особливо веселий і бадьорий. Видавалось мені, що я перехитрив Малолєпшого. Опанувала мене якась певність з себе, подумав, що дам я собі раду. За цю певність, а може, і зарозумілість заплатив я гірко, про це шкодую і досі.
Тим часом постановив я посилити працю в школі для добра моєї громади. Переглядаючи шкільну метрику, я відкрив, що 48 дітей не ходять до школи, бо для них є брак місця. При найближчій нагоді я сказав про це війтові ґміни в Шацьку. Війт, махнувши рукою, сказав, що ґміна є занадто бідною, щоб будувати новий клас. Тим часом я довідався, що місцеві селяни мають свої ліски. Став я думати, як би людей переконати, щоб кожний дав по сосонці на побудову нового класу. Поділився я цими думками з кількома довіреними людьми в селі, їм подобався мій проект і вони пообіцяли підтримати мій внесок. Не згадуючи про цей епізод, я знову нагадав війтові про побудову нового класу.
Він знову відмахувався від мене, а я не здавався і сказав: «Пане війте, а якщо мені вдасться з батьками моїх дітей на їхній кошт допровадити новий будинок до даху і накрити його, чи можете обіцяти мені, що всередині все викінчите на кошт ґміни?» Війт зареготав на все горло і сказав: «О, який ви наївний молодий чоловік! Відкажу вам просто: коли вам вдасться з цими комуністами допровадити будинок до даху, то все інше я викінчу», – і знову зареготав. Додому я вертався з великим вдоволенням. Був уже впевнений, що нова школа буде збудована. За 2 дні я повідомив війта письмово, що в п'ятницю наступного тижня о 7-й годині вечора відбудуться збори в справі нової будови. Війт приїхав своєчасно. Вступив до мене і обговорили ми, як будуть вестися збори. Коли люди вже зійшлися, то в переході до класу війт ще встиг мені шепнути, що я таки наївний, коли вірю, що мені вдасться щось зробити. Зал був переповнений людьми. Першим я взяв слово і сказав так:
- Дорогі мої односельчани і батьки моїх учнів! Дякую вам дуже, що ви так чисельно зійшлися. Дякую також пану війтові, що вшанував нашу громаду і прибув на наші збори. Як син села я знаю, що ви змучені працею в господарстві, тому не буду вас тут довго тримати, буду говорити коротко, до справи, що лежить мені на серці. Так як ви тривожитесь своїм господарством, затривожився і я своїм – нашою школою. 48 дітей нашого села не ходять до школи, бо школа маленька і для них нема у ній місця. Прийде час, і ці діти не будуть вміти підписатись. Найбільше шкода мені стало хлопців, що за кілька років підуть до армії і не зможуть навіть до батьків листа написати. Хто буде в цьому винен? Я є певний, що найбільше будуть мене винуватити, скажуть: він як вчитель повинен був про це подбати. Ось я і закликав вас, щоб порадитись з вами: що робити. Я переконаний, що спільна нарада і спільна праця можуть цьому зарадити. Земля наша навколо піскова і вкрита болотами, податки маленькі, а в кожному селі школа. Господар нашої ґміни – пан війт – також чуда не може зробити, але він обіцяв мені, що поможе нам, чим зможе. Про що ж мені ходить? Знаю від вас самих, що ви маєте свої ліски, от якби кожний пожертвував по одній сосонці на школу. Чи це можливе?
Громада, що уважно слухала свого вчителя, заворушилась. Дехто з неї хотів щось сказати. Перший встав Іван Карпук, що з ним я вже обговорив цю справу.
- Люди добрі, – каже він, – пожертвувати нам по одній сосонці на школу для своїх дітей – невелика справа.
Другим підвівся Степан Підлісний і додав:
- Коли нема іншого виходу, то я раджу прийняти сьогодні ухвалу, що даємо по сосонці та по пару злотих для трачів, щоб порізали їх на дошки, балки і крокви.
Я подякував Іванові і Степанові за добрі думки і запитав, чи ще хтось хоче в цій справі говорити. Тому, що ніхто більше не зголосився, то Іван додав:
- Переголосуймо! По одній сосонці і по 5 злотих для трачів.
Всі одноголосно погодилися. Вибрали комісію, яка вже в найближчий понеділок мала іти до лісу і зазначити сосонки, які мали бути зрізані і привезені на подвір'я школи. Комісія складалась з 3-х осіб, до якої вибрали і мене. Ще кілька деталей, і збори за годину закінчились. Провів я війта до фіри, не знав він, що мені говорити. Врешті відізвався:
- Ви вмієте до тих людей говорити, якби і інші вчителі вміли так говорити, то, може, по наших селах було би більше толку.
В понеділок о 8-й годині ранку комісія вже була в лісі і зазначу-вала сосонки. Робота це була легка, бо ліс був молодий, зазначува-ли грубіші сосонки, які могли пригодитися для будови. Власники лісків мали перевезти ці сосонки в найближчому часі до школи.
Я подякував Богові, що він мені помагає. Був глибоко вдоволений своїми успіхами, з великим ентузіазмом взявся до цієї нової праці. Окрім мого вдоволення, було в мене якесь тяжке передчуття. Як читачі в скорому часі довідаються, ці передчуття сповнились.
Громада вчителів у Шацьку та декотрі із сіл вже відкрито говорили, що я – підозрілий чоловік, таємний співпрацівник КПЗУ, а тому мені все вдається, а мої хлопці, що ми їх вислали на курс гарбарства до Ковеля, є не що інше, як кандидати на агентів, що потаємно готуються до співпраці з КПЗУ. Я боявся, що ці розмови дійдуть до вух коменданта поліції Малолєпшого, який зміцниться в думці, що мене треба фізично знищити. Коли ходило про польські круги, то одно мене тільки тішило: підтримував мене на всіх учительських конференціях інспектор, призначили мене педагогічним дорадником для нашої шкільної округи, інспектор помагав мені, чим тільки міг. Він також дав мені нового гарного м'яча для школи та виділив кошти на закупівлю нової сітки для м'яча. Всі вчителі, які мені не довіряли, бачили це і дивувались. Казали тихенько між собою, що колись інспектор пожалкує про своє довір'я до мене.
А тим часом в моїй школі закипіла нова праця. Через кілька днів після привезення сосонок до школи хлопці з моїх вечірніх курсів викопали вже яму і зробили риштування для трачів. Два дні пізніше трачі вже підготовляли матеріал на будову нової школи. Село полюбило мене ще більше. Не було дня, щоб хтось мене не відвідав чи не передав якогось подарунку у формі ягід, грибів чи свіжої риби. Серед таких подій та почувань зближався час мого виїзду до родини на Різдвяні свята. Коли я прибув додому, то привітався з батьками і всіма рідними якось незвичайно чуло, на що всі звернули увагу. Сільські хлопці, що очікували мого приїзду, на чолі з Мойсеєм, про якого я скажу пізніше, негайно посходилися до нашої хати. Здавалось, що розмовам та співам колядок не було кінця. Вони цікавилися всім, то розповів я їм про свою школу та про молодь мого села. Розповів також про таємне святкування 1-го травня та намагання відібрати від поліції заарештованого хлопця. Хлопці не могли вийти з подиву, як таке можливе. Я висловив свої думки:
- Організація, вони мають своїх організаторів і вони дисципліновані, готові до акцій. Наші свідомі люди на Дубнівщині, Рівненщині і Крем янеччині більш свідомі національно, знають, за яку Україну нам треба боротись. Молодь з Сарн, Ковеля і Любомля менш свідома національно і зведена на манівці московськими агентами. На випадок війни вони будуть стояти під чужими прапорами проти своїх братів і сестер. Вони засліплені ідеєю соціальної справедливості, не знаючи, що передумовою її є воля Батьківщини. Як сказав Шевченко: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Яке щастя, – додав я, – що на тутешніх теренах КПЗУ має ще дуже маленькі впливи.
Хлопці виходили з хати пізно, немов приголомшені всім тим, що я їм сказав. На другий день після мого приїзду ми з братом Петром поставили антену та вперше в нашій хаті слухали радіо. Слухали музику та польські програми. Серед цих програм найчіткішими були передачі з України. Любувалися ми українськими піснями, а одночасно сумували. Настирливою комуністичною пропагандою та лайкою на українських націоналістів були заповнені передачі з Києва.
На другий день була Різдвяна Вілія. Мама була вдоволена, що Вілія буде із свіжою рибою (мої учні передали 2 валізки свіжої риби). Свята пройшли дуже гарно, було тільки шкода, що пролетіло як один день 2 тижні моєї перерви. З великим сумом готувався я до від'їзду до Бутмера. Коли вимовив слово «Бутмер», то тато мій пожартував, що це означає: або бути, або вмерти.
Тато добре окреслив ситуацію в селі! Що мене чекає в Бутмері після повернення? Тяжко було відгадати. В день мого від'їзду я гірко заплакав, ідучи до воза. Тато і мама, що ішли за мною, одразу це помітили. Почали розпитувати мене, що сталося:
- Ти ніколи дотепер, від'їжджаючи, не плакав, це щось означає, ти щось перед нами криєш.
Я не хотів батьків смутити і не признався, сказав, що просто тяжко мені їхати так далеко від дому, але не думаю, що вони мені повірили. Мій найстарший брат Петро, що віз мене на станцію, також не повірив і став мене випитувати, яка причина мого плачу.
- Петре, – сказав я, – все тобі розкажу, тільки не кажи батькам, вони вже досить зі мною клопоту мали. Ситуація там в мене така, що я не певний, чи ще живим повернуся додому. Село спаралізоване агентами КПЗУ, хоч і цінять мене в селі за працю в школі, але нема до мене довір'я. Поважні громадяни села, які знаходяться під впливом КПЗУ, не мають зі мною найменшого контакту, висловлюються з недовір'ям про те, як я міг отримати учительську працю від поляків. Повітовий староста відмовив мені у дозволі на отримання зброї як такому, до якого поляки не мають довір'я. Учителі-поляки висловлюють відкрито свою думку, що я є таємний співпрацівник КПЗУ і тому ніби КПЗУ підтримує всі мої проекти в селі. Комендант поліції в Шацьку, пригадуєш, з Козина – Малолєпший, тепер він там комендант, польський фанатик і ненависник українців, можеш собі уявити, як він до мене ставиться, знаючи мене ще з дому. Я маю про нього думку, що він планує мене колись застрілити із-за куща, щоб позбутись мене як українського націоналіста, а з другої сторони, скинувши вину на КПЗУ, провести чисельні, арешти у селі. Отже, бачиш, яке моє положення, я поміж молотом і ковадлом, не маю, куди голови прихилити, а ви далеко.
Петро вже мав досить моєї інформації, спинив раптом коні і почав завертатися додому. Я схопив його за руки:
- Петре, що ти робиш! Мусимо поспішати, я спізнюся на потяг!
- Пощо тобі їхати до такого нещастя, хіба в нас бракує хліба?
- Їдьмо, Петре, зараз я щось тобі розкажу, що тебе заспокоїть.
Почали їхати знову.
- Школа, в якій я вчителюю, була так запущена попередніми вчителями, що у 4-му класі не всі діти знали алфавіт, хто ще подбає про наших дітей, як не ми самі – українські вчителі, був би великий гріх, якби кожний з нас умивав руки від роботи, сподіваючись якоїсь невдачі. Отже, мушу я їхати до праці, яку, може, з Божої волі одержав. А щодо моєї безпеки – не бійся, я маю план, я дам собі раду.
І тут я йому розповів про свій задум з Войтусем. Прощання наше на станції було дуже сумним, я пробував посміхатися, а Петро був дуже пригноблений.
- Не бійся, Петре, – сказав я, – на Великдень приїду, побачимося.
У дорозі до Любомля я далі роздумував над нашою розмовою, розробляв свої плани особистої безпеки. Підбадьорюючи Петра, я підбадьорював і себе самого. Сказавши шепотом молитву, я цілком заспокоївся. Приїхавши до села, я здалека побачив робітників коло школи, що вже закінчували різати дошки, балки, крокви, а в шкільній шопі кілька моїх слухачів з вечірніх курсів приготовляли драниці для оббивання стін перед штукатуркою. Ми тепло привіталися, я відчув, що вони мене чекали. Розговорилися про наступну весну, коли почнемо готувати фундамент та як будемо спільно працювати. Я відразу сказав, що наступного літа на вакації не поїду, а буду разом з ними працювати. На 1-ше вересня, до початку нового навчального року новий будинок має бути готовий.
З весною, коли потепліло, почали ми копати фундаменти. Я працював разом зі своїми курсантами. Всі наступні роботи на будові ішли дуже добре. Війт також дотримав слова і викінчив будинок всередині. Будинок був готовий на 5-е вересня, отже, запізнились ми тільки на кілька днів. За кілька тижнів до закінчення будови я повідомив про це шкільного інспектора і попросив його прислати ще одного вчителя.
2 тижнями пізніше я дістав повідомлення, що приїде молода вчителька, яка буде працювати перший рік. Інспектор висловив мені признання за виконану роботу та надію, що під моїм керівництвом вчителька успішно розпочне свою працю. Новий будинок, в порівнянні зі старою частиною школи, виглядав імпозантно: високий, з великими вікнами, світлий, просторий, з широким коридором до старої частини школи. Через кілька тижнів приїхала вчителька, разом ми вписали 48 нових дітей до школи. Школу освятив отець Аркадій Кадазанович – настоятель парафії села Любохіни, що навчав дітей релігії в нашій школі. Новий шкільний рік почався з великим ентузіазмом. Вже на перших лекціях практичних робіт запланували ми, що дівчатка будуть вишивати з полотна фіранки на вікна та обруси на шкільні столи. Хлопці зробили підставки до вазонів, що ми їх розставили на всіх вікнах. Здавалося, що все йшло прекрасно. Але недалеке майбутнє показало, що це не зовсім так. Нова вчителька жила на квартирі у шкільного сторожа Ярини, а харчувалася разом зі мною. Була вдоволена, що все так склалося і ставилась до мене дуже прихильно. Півроку пройшло спокійно, але лихо не спало. Серед вчителів у Шацьку зросло недовір'я до мене. Одного разу я несподівано довідався від своєї вчительки, як вчителі-поляки інтерпретують мої досягнення в селі. Якось при обіді почала вона так:
- Колего, коли ви дасте мені слово, що нікому не скажете, то я вам дещо розповім. Мені ж вже остогиділо слухати в Шацьку, що ви «гайдамака», підозрілий чоловік, а ваші досягнення у школі і в селі – це наслідок потаємної співпраці з КПЗУ.
Я дуже розсердився, перервав розмову, пішов до канцелярії і почав писати до інспектора про резиґнацію зі свого становища, бо був я молодий, гарячий, а серце моє боліло від почуття несправедливості. Через півгодини я вже був в дорозі до Любомля, до шкільного інспекторату.
Подаючи інспекторові свою заяву, я відразу сказав, що я резиґную з праці і волію завтра на шосе камінь бити, ніж в таких умовах вчителювати. Інспектор сказав:
- Чекайте, молодий чоловіче, я раніше прочитаю, буду знати, про що йде мова, а поки що сідайте.
Прочитав, усміхнувся і каже:
- Якби я не знав, що ви українець, я б дивувався, а тому, що знаю, не дивуюсь.
- Як це я маю розуміти, пане інспекторе, – відізвався я.
- Дуже просто, – відізвався він, – у вас, українців, в складній ситуації діють раніше емоції, почування, а щойно пізніше – логіка. Скільки вам коштувало сьогодні приїхати до мене?
- П'ять злотих, – відповідаю я.
- І не шкода вам було 5 злотих кинути в болото?
- Я вас не розумію, пане інспекторе.
- Справа дуже проста, – сказав він, – я вам відкрию таємницю, звідки це все випливає. Сидять ці великі керівники і директори шкіл по селах і містечках по 10-15 років і дурного радіо не можуть розжитися, щоб дати можливість дітям слухати музику, от їх і заздрість мучить, що приїхав якийсь молодий «недоросток» і «починає нас розуму вчити». Вони не згадують про це, що ви знайшли спосіб підходу до батьків та стягнули всіх дітей до школи. Ви також вислали кількох хлопців молодих на курси гарбарства, спроваджуєте нові сорти трав на пасовиська, працюєте над покращенням городів, щоб тим самим поступово покращити економічний стан села. Ви також організували щоденне слухання радіопрограм для дітей. Отже, їх мучить заздрість і звідси все випливає...
Наступила хвилева тиша, яку я перервав запитанням: «То що я маю робити, пане інспекторе?» – «Дуже просто – вертатись до своєї школи і продовжувати свою працю». Прийшлось вертатись додому. Моя популярність в селі зросла надзвичайно. Не було в селі ні хрестин, ні весілля чи якої іншої оказії, щоб я не був запрошений в гості. Вертався додому в таких випадках обдарований яблуками, горіхами, тістечками та ягодами. Але ця популярність також не вийшла мені на добре.
Секретно я довідався від сільського старости, що на мене звернув увагу комендант поліції в Шацьку Комендант часто бував в селі ночами і кожний раз випитував про мене: де буваю, з ким вертаюсь і коли. Тим часом надійшли до мене жахливі вістки про те, що діється по інших селах. Час від часу спалахували пожежі панських скирт, які ставали все частішими. Казали мені, що поліція не може дати ради з численними агентами КПЗУ, які переходили від села до села ночами. Тому поліцаї почали стріляти всіх, хто йшов десь пізньою порою, стріляли без суду і слідства, так загинуло кілька десятків наших хлопців тільки в Любомльському повіті, багато з них були не причетні ні до якої підривної роботи. Я часто ходив відвідувати вчителів у сусідніх селах, повертався досить пізно, поліція могла використати це, щоб і мене застрілити і тим самим вбити «двох зайців»: позбутися українця, підозрілого в приналежності до ОУН, скинути вину на КПЗУ, щоб мати причину для більших арештів в селі. Я постановив тимчасово припинити відвідини сусідів, весь час приділяв роботі з дітьми та вечірнім курсам. Почав також інтенсивно думати над своєю ситуацією. Я усвідомлював повністю, що знаходжусь між молотом і ковадлом...
Наступила осінь, а з нею – роботи в полі. Діти почали часто пропускати школу, щоб допомогти батькам. Це мене дуже хвилювало, бо старався я дати дітям якнайбільше, а потім послати найбільш здібних дітей до семирічної школи у Шацьку, а потім до середньої школи у Холмі. Не гаючись, я скликав батьківські збори, щоб обговорити цю справу.
Розпочав я промову до батьків дуже урочисто: «Дорогі батьки моїх учнів! Вибачте, що в такий напружений час вирвав вас з дому на збори. Я також сільська дитина, розумію ваш труд, як не зібрати збіжжя вчасно – обсиплеться. Не викопаєш на час картоплі – погниє. Але тепер, коли я став народним учителем, я також маю свої жнива. Не навчу дітей своєчасно – будуть безграмотні. Не сядуть пізніше з малими дітьми в лавку, щоб вчитися писати. А коли хлопці будуть мобілізовані до армії, то не зможуть навіть написати до вас листа. Отже, мої дорогі, треба звільнення дітей від уроків припинити. Я розумію ваші потреби, прошу розуміти і мої». Перервав я на хвилину розмову, подивився на людей, бачу, що уважно мене слухають і поділяють мої погляди. Тому сказав: «Бачу, що ви мене зрозуміли і поділяєте мої погляди. Взагалі, я вірю в природний розум української людини. Коли б не ці зайди, що вздовж і поперек переходять наші села та вчать...» Не докінчив вже я цієї фрази, в залі немов зашуміло... Зі страхом я дивився, як люди почали виходити з зали. За якихось 2 хвилини всі вийшли. Останньою була сторож школи Ярина, вона на хвилину затрималась в дверях, але зараз же також вийшла.
Залишився я сам в класі, обперся обома руками на стіл і похилився над ним. Усвідомив я собі, що сталося. Сам я собі наробив лиха. Пощо мені було згадувати «зайд», чи не можна було б обійтися без цього останнього вислову? Але вже було запізно! Тепер я сам у селі, далеко від сусідів-вчителів, далеко від міста, телефону... Так, я між молотом і ковадлом. На хвилину я злякався такої ситуації. Почав спазматично плакати. В якій трагічній ситуації знаходиться український вчитель, який хоче щось доброго зробити. Де мені шукати поради і допомоги? Наразі я нікого не бачив. В такому стані я залишався в класі ще кілька хвилин. Повернувшись до свого помешкання, я сів при столі і задумався. Мої добрі відносини з селом закінчилися. Так тяжко було їх збудувати, а одним нерозсудливим реченням завалив усе. Що я буду тепер робити, від чого завтра починати? Що скажу я дітям, що передадуть вони батькам? Тим часом на дворі смеркло.
Мої роздуми раптом були перервані світлом електричних ліхтариків у мої незаслонені вікна і стукотом каміння, що падало на дах школи. Такий тривожний стан тривав до самого ранку з невеликими перервами. Не спав я цієї ночі ні однієї хвилини. Вранці, змучений і стривожений, пішов я до класу. Сказавши, як звичайно, ранішню молитву з дітьми, глянув я на дітей, які сиділи спокійно і немов чогось чекали від мене. Я почав розмову: «Мої діти! Ви знаєте, що вчора були збори ваших батьків. Може, у розмові з вашими батьками я зробив якусь помилку, може, когось образив, але це не означає, що треба було не дати заснути мені цієї ночі ні одної години, знаючи, що ви прийдете вранці на уроки». Ніхто з дітей на цю розмову не зреагував.
Я повідомив дітей, про що була мова на батьківських зборах, що тепер, маючи дві класні кімнати, кожний клас буде навчатися окремо.
Так пройшло 45 хвилин, ніхто з дітей не відізвався. Я зрозумів, що КПЗУ дала інструкції на всі мої вислови мовчати. Я сказав дітям вийти на перерву, а коли всі вийшли, то один хлопчик підійшов до мене і сказав притишеним голосом: «Пане вчителю, не думайте, що тут у Бутмері ми всі такі».
Ставлення в селі до мене погіршилося. Раніше батьки моїх дітей передавали мені досить часто горіхи, овочі, ягоди, тепер це припинилось. Раніше часто приходили до мене люди «на вечорниці»: послухати радіо, поговорити, тепер вже ніхто не приходив. Припинилися також запрошення на родинні імпрези. Минулого року, коли я їздив на Різдво додому, віз я дві валізки, повні риби, цього року валізки були порожні. Приїхавши додому, святкував я сумно. В родині всі відчули, що щось сталося.
Повернувшись до школи, я став більш обережним у своїх висловах і присвятився цілком праці з дітьми. Після кількох місяців спільної праці з новою вчителькою несподівано приїхала комісія інспекторату перевірити роботу моєї школи. Після 10 хвилин перебування на уроці в моєму класі, перейшли до класу моєї вчительки, де залишилися до кінця уроків.
Після уроків зібралися всі в канцелярії школи, щоб обговорити всі лекції. За звичаєм, першою мала говорити вчителька про свої лекції. Пізніше керівник школи, після нього інспектор, а останнім – візитатор. В цьому порядку всі говорили, а про мої лекції навіть не згадали. Я запитав інспектора, чому про мої лекції нічого не згадано. Інспектор відповів: «Про ваші лекції нема що говорити, у вас все йде гарно». Взяв мене під руку, відпровадив в бік і притишеним голосом почав розмовляти: «Хочу вам сказати сьогодні, що ви є нашим кандидатом на повітового інспектора шкіл, але мусили б дати нам якусь гарантію, щоб нас захистити від тих, що на вас І нападають». – «Пане інспектор, якщо висліди моєї праці не є гарантією, то на яку гарантію я можу здобутись? Прийняти католицьку віру?» Відчувши, що я ніколи не піду на це, інспектор поспішно відповів: «Ні, ні! Ви можете здобутись на якийсь півзасіб». – «Який?» – запитав я. – «А, що ви такий недогадливий! Серед ваших колег – польських вчительок – є такі гарні дівчата. Одружіться з однією з них і закриєте рота отим пліткарям». – «Вибачте, пане інспекторе, що я вас запитаю, чи ви так одружувались? Думаю, що спочатку треба когось полюбити, а потім одружуватись. Чи я знаю, хто це буде?» Інспектор хвилину мовчав, а потім закінчив розмову словами: «Ну, ми ще колись повернемось до цієї розмови».
Він почав говорити на другу тему. Сказав, що візитатор захоплений моєю школою, школа прикрашена вишивками дітей, квітами, столи застелені обрусами. А коли оглянув моє помешкання, то сказав, що коли б не знав, що тут вчителює мужчина, то подумав би, що тут живе якась дівчина-педантка. Так гарно прибрані мої кімнати. Після такої розмови подякував я за гарні слова та запросив усіх на обід. Ярина – сторож школи і одночасно моя куховарка, в цей день здала особливий «іспит». Гості були захоплені обідом. Особливо їм смакувало варення з лісових ягід. По обіді вони поспішили до Любомля. Вийшовши на подвір'я, затримались ще на хвилину, висловили захоплення квітковими клумбами, що були навпроти кожного вікна шкільного будинку. «І це на піску!» – з захопленням зауважив візитатор. «А що сталося з тією калюжею, що була навпроти школи?» – зауважив інспектор. Після цього інспектори поїхали. Я ж повернувся до своєї кімнати, глибоко зітхнув і задумався.
В недалекому своєму майбутньому я не бачив нічого доброго. КПЗУ все більше проявляла себе по селах. Через кілька місяців прийшов новий обіжник для шкіл в Любомльському повіті. Була в ньому нова постанова в справі навчання. До цього часу в українських селах школи були так звані утраквістичні. Навчання в першому класі починалось рідною мовою дітей – українською. Польська мова впроваджувалась щойно в 3-му класі. Тепер мало бути все навпаки: навчання мало починатись польською мовою, а українська мова мала починатись з 3-го року навчання. За кілька днів я пішов на урок до 1-го класу і переконався, що діти майже нічого не розуміють по-польськи, подумав, що цей наказ влади дуже нерозумний і не на часі. Батьки були дуже невдоволені, а агенти КПЗУ розвинули нову пропаганду проти польських шкіл. Я постановив поїхати в цій справі до інспектора, хоч наперед знав, що це нічого не поможе.
Прибувши до інспекторату, я застав там великі зміни. Мого людяного інспектора вже не було, він був піднесений до становища куратора волинських шкіл і переїхав до Рівного. Двох інших працівників інспекторату також не було, не знаю, з якої причини. Застав я нового інспектора старшого віком, зробив він на мене враження дуже лагідного і чемного. «Чим вам можу допомогти?» – запитав він. Кажу: «Пане інспекторе, я приїхав до вас в дуже важливій справі, розкажу вам докладно про свої переживання. Якщо мене зле зрозумієте, то уже завтра я можу бути без праці». Інспектор розкрив картотеку, хвилину подивився і каже: «Я зустрічаюсь з вами вперше, але багато доброго я чув про вас, тому говоріть сміло про все, що вам наболіло. Запевняю вас, що праці своєї не втратите». Почав я від того, як тяжко було здобути довір'я села до себе як вчителя після того, як семеро вчителів переді мною по черзі втекли з села. Тільки одна вчителька залишилася 2 тижні в селі. Тепер все пропадає. В селі люди обурені новим наказом, бо малі діти в 1-му класі нічого не розуміють, що до них вчителька говорить. Деякі батьки сказали, що не будуть посилати дітей, бо школа їх нічого не навчить. Це також вода на млин КПЗУ. Час дуже невідповідний для таких змін. Інспектор слухав мене уважно, а коли я закінчив, то сказав: «Ви маєте повну слушність, але я нічого порадити не можу». І, показавши рукою в сторону Варшави на мапі, додав: «Там сидять такі мудрагельки, що нікого не слухають. Будемо чекати і робити те, що можемо». Заохочений такою несподіваною реакцією інспектора, я відважився продовжити розмову, запитавши, чи він має на це час. Почав я знову від села: «Мені не тільки шкода моїх здобутків в селі, але одночасно шкода, що в цій новій політиці Польщі по відношенні до нас, українців, завалилася моя концепція, уся філософія мого життя. Ходить про те, що я належу до тих утопістів, які вірять в майбутню співпрацю наших народів. Наші історичні гріхи на протязі історії використовують як не Москва, то німці або обидві ці імперії разом. Не будемо ми мати від них спокою ніколи. Тільки створення сильного блоку співпраці з наших народів може положити кінець цій експансивності сусідів – при співпраці інших народів Центральної Європи. Думав, що наші історичні помилки будуть виправлені і послужать співпраці наших народів». Інспектор, що слухав мене дуже уважно, відказав: «Я поділяю ваші думки, залишаймося при нашій ідеї, я вірю, що вона колись переможе. Дякую, що ви приїхали та поділились своїми думками. Буду старатися допомагати вам у вашій тяжкій праці на селі».
Але на його допомогу і на співпрацю з ним уже не було часу. 1 вересня 1939 року розпочалась німецько-польська війна. Діти перестали ходити до школи. Не маючи заняття, я пішов до Шацька, до шкільного будинку, де вчителі щомісяця отримували платню. Школа вже також не працювала. В Шацьку було повно польського війська, яке відступало на схід, на Ковель. Я несподівано попав в тяжку ситуацію, з якої вийшов живим. Низько над містом летів німецький літак, всі перехожі поховалися, все притихло, я став під будинком школи, щоб перечекати цей час. В цей час переді мною з'явився польський вояк і зі злістю сказав:
- Чого ви тут стоїте на видному місці, даєте знак німецьким літакам?
Я почав тлумачитися, що прийшов з села, не знав, що школа зайнята військом.
- Так, так, – казав він сердито, – знаєте, що говорити, а я вам кажу, що на таких, як ви, то тільки куля або багнет. Ідіть собі!
Наляканий, я пішов до помешкання вчительки, що виплачувала вчителям платні. В неї вже сиділо кілька офіцерів польської армії. Вона помітила, що я чомусь стривожений. Я розповів про випадок, що стався кілька хвилин тому. До розмови уважно прислухалися офіцери. Після кількох хвилин розмови один з них запропонував вийти на прохід, хотів іти зі мною до школи, щоб я показав йому вояка, який зі мною так гостро говорив. Я думав, що це для того, щоб нагородити його за пильність. За кілька хвилин я вже з ними попрощався і пішов до свого села.
В селі вже також зайшли зміни. Помітив я кількох хлопців з моїх вечірніх курсів, які вже мали на шапках червоні опаски і ходили з крісами. Це була сільська поліція. На моє привітання не відповіли нічого. Не сказавши більше нічого, я пішов додому. На хвилину зайшла Ярина, що мешкала коло школи, вона повідомила мене, що сільська поліція вже забила дві особи: сільського старосту, якого підозрювали у співпраці з поляками, та юнака, якого осуджували за доноси польській поліції. їх обох застрілили і втопили в недалекому від села озері. Совєтська влада ніде не показувалась – ні в селах, ні в містах, давала нагоду комуністам розправитись з націоналістами. Обсіли мене тяжкі думки знову, чи не буду я третім, що попадуся в руки поліції, яка ще пам'ятає мені «зайд». Минали дні за днями, довгі та непевні, ніхто до мене не заходив і ніяких вісток я не мав.
Шацьк був останньою точкою, до якої сягнули німці, далі на схід мали бути більшовики. По шосе в напрямку на Ковель рухалися залишки розбитої польської армії, багато було серед них покалічених. Днями вони ховались по лісах від німецьких бомбардувань, а ночами ішли далі на схід, сподіваючись дістати захист від совєтської влади. Яким був цей «захист», я переконався дещо пізніше, коли мені в руки попалась брошура «Доблестная Красная Армия в борьбе с армией панской Польши», не пам'ятаю вже ім'я її автора. Цих скалічених недобитків большевицькі вояки оточували в лісах та немилосердно їх винищували, називаючи це пізніше «перемогою». Я ніколи не думав, що Совєтський Союз піде на таку пропаганду і на такий нікчемний обман. Подумав я: чого можна далі сподіватися? Через село час від часу проїжджали возами втікачі з території, окупованої німцями, вони рухалися на схід. Одного разу вступив до школи офіцер польської армії, одягнений по-цивільному. Він представився мені, як українець, колишній офіцер армії Української Народної Республіки, який тепер працював за контрактом в польській армії. Показав мені револьвер, оправлений в срібло та оздоблений дорогоцінним камінням. Це була нагорода йому від самого маршалка Пілсудського. Побоюючись, що в дальшій дорозі на схід цей револьвер у нього відберуть, він просив мене переховати його. Якщо пощастить йому колись вертатись цією дорогою, то забере його, якщо ж ні, то він дає мені дозвіл зробити з ним, що захочу. Згадую про цей епізод тому, що цей револьвер в недалекому майбутньому принесе мені нові переживання.
Щойно на 7-й день я зауважив, що громадка дітей іде по доріжці в напрямку до школи. Це було 5 дівчаток і хлопець, кожний з них ніс якийсь клуночок. Прийшли до мого помешкання, поставили клуночки на стіл і почали розв'язувати. Чого там тільки не було! Хліб, булки, масло, горіхи, овочі... Старша з дівчаток, Ганя, моя учениця з 4-го класу, сказала: «Батьки наші журяться, з чого ви тепер живете: нема жодної влади, нема платні. Отже, прислали вам це все, пізніше ми ще принесемо».
Подякував я їм за несподіванку, почастував їх лимонадом, погуторили про все. Після багатьох тяжких днів вперше я трохи розвеселився. Опанувала мене якась неописана радість та подив до наших людей. А коли діти пішли, став я на коліна перед іконою Божої Матері і молився голосно: «О Всемогучий Боже, дякую Тобі за опіку наді мною в такий тяжкий час, в час самосудів часто навіть освічені люди роблять помилки в осудах інших людей, не знаючи напевно, хто винен, а хто не винен, хто заслужив на кару, а хто на нагороду. А тим часом батьки моїх дітей, що в своїй більшості безграмотні, вміли так мене оцінити, простили мені мої вислови про «зайд» та опікуються мною. О Боже, варто для наших людей працювати. Я сьогодні прирікаю, що буду працювати для свого народу до останньої хвилини мого життя». Я вдруге заплакав у цьому селі.
Перший раз – зі страху і безпорадності, а другий – з вдячності до Бога і якоїсь таємничої радості. Знову пройшло кілька днів на самоті, ніхто до мене не приходив, думав я над тим, що далі робити. Прийшов до переконання, що ліпше мені піти до Любомля. В такий непевний час не просив я підводи, а пішов пішки, взявши необхідні продукти. Під самим Любомлем зустрів я вперше радянського вояка. Був це якраз українець. Був він змучений, пригноблений, не побритий. «Вибачте мені, що запитаю, – сказав я до нього, – як там на Україні?» – «На Україні? Досить добре», – сказав він, не глянувши на мене. Не маючи надії на дальшу розмову, пішов я далі до міста. Переходячи через ринок в напрямку інспекторату, я зауважив високу копицю сіна, навколо неї стояли коні, худі і змучені дорогою, декотрі з них скубали сіно. Багато сіна опинилося під ногами коней. «Яке марнотратство!» – подумав я, спостерігаючи це. В інсиектораті я застав інспектора та секретарку Ганнусю. Інспектор радісно зустрів мене, запросив мене до свого кабінету і довго розповідав про нову ситуацію. Казав, що були вже в нього представники радянської влади, сказали, що діловодство в канцелярії має вестись українською мовою, як і навчання в школах. Саме тому він запросив українку Ганнусю на посаду технічної секретарки, вона буде виготовляти обіжники для шкіл. Головним діловодом канцелярії мав бути я. «Тримаймося разом, – закінчив розмову інспектор, – й для вас і для нас прийшов тяжкий час, разом легше буде пережити». Я погодився на його пропозицію і на другий день о 8-й годині ранку мав розпочати працю. Почав я роздумувати над своїм новим становищем, розмова в канцелярії велась українською мовою, вперше за кілька років. «Може, радянська влада принесла нам, українцям, щось добре», – подумав я.
Замешкав я в будинку колишнього посла до польського парламенту від партії «Сельроб» – Василя Мохнюка. Партія «Сельроб» на українських землях під польською окупацією була досить лівою, її члени мали великі надії на Радянський Союз. Як вони тяжко розчарувалися пізніше! Серед них були перші, арештовані радянською владою. Але про це ми дізнаємось пізніше, а поки що я тішився, що знайшов собі помешкання у такому приємному місці.
Мохнюка я вже знав кілька років, він провадив в 7Іюбомлі українську книгарню, а ми, вчителі, купували у нього різне приладдя для шкіл та підручники. Хата Мохнюків була гарна з городом і садком, стояла на краю міста. Моя кімната була приємна, чиста і сонячна, що особливо мене тішило. Мохнюки прийняли мене дуже радо. Господиня, Афанасія Афонівна, була надзвичайно гостинна, приємна і елегантна жінка. Вона була сестрою мами секретарки інспекторату Ганнусі. Вони мали двоє дітей, що були надзвичайно гарно виховані. Старший син, Лесик, скоро вже мав іти до середньої школи, та донечка, на кілька років молодша. Обоє дуже пильно вчилися, і ніколи я їх не бачив без книжки. Батько приносив нові історичні книжки з книгарні, діти виховувались в патріотичному дусі. Мохнюк довгі години проводив у книгарні, додому приходив пізно. Ми ж з Афанасією Афонівною вечорами довго дискутували нову ситуацію та гадали, чого від неї сподіватися. Перший день моєї праці також був багатий на такі розмови. Загальне наше відчуття зводилось до того, що наступив тяжкий період нашого життя. Затишшя, що ми мали, сприймалось, як затишшя перед бурею.
Вертаючись з праці, я звернув увагу, що по місту розвішані урядові оголошення, які повідомляли про необхідність здати зброю, яку хто має. Здавати треба було в певний день, у визначеному місці та одержати поквитовання. Хто не здасть – підлягає карі розстрілу. Я поспішив до свого приятеля, щоб відшукати згаданий мною револьвер офіцера колишнього армії УНР. Я здав його, отримав розписку і відчув, що ніби камінь впав мені з серця. Представники влади щоденно скликали людей до зали кінотеатру і розповідали, як щасливо живеться у Радянському Союзі. Афанасія Афонівна на мою рекомендацію відвезла Лесика до Крем'янця, до української гімназії. Але це було не надовго. Уже за кілька тижнів влада повідомила дирекцію гімназії, що вона буде ліквідована, а учні мають пошукати собі інших шкіл. Одночасно наступила ліквідація двох інших українських гімназій – в Луцьку і Рівному. Мої молодші брати Івась і Мефодій навчались в Рівненській українській гімназії. Залишились вони тепер без школи, і я не знав, що з ними діється.
Маючи в Любомлі значний гурток приятелів, я вирішив залишитися тут та звикати до нової праці. Але не так сталося... Одного вечора, немов передчуваючи щось нового, я згадав свого старшого брата Григорія, що був змобілізований до польської армії і служив у Кракові. «За що він, бідний, пішов наставляти свою голову?» -сказав я до Афанасії Афонівни. В цьому моменті сталося щось неймовірне: хтось постукав у двері. Двері відчинилися, і на порозі став мій брат Григорій. Я був дуже здивований, кілька хвилин не міг навіть відізватись, здавалось, що це якась з'ява. Ми обнялися і обидва заплакали від радості. Афанасія Афонівна заплакала також. «Існує сила інтуїції, – сказала вона. – Керуймося нею, щоб майбутнє не заскочило нас». Далі з великим зворушенням я слухав розповіді Григорія. Коли розпочалась війна, він попав у німецький полон, по кількох днях втік з полону до якогось польського села. Тут поляки дали йому цивільне вбрання і взяли його до роботи на полі. Через два дні без грошей, без документів він пішки уже був в дорозі на Волинь.
Через 2 тижні він уже був в своєму селі – Дубинах. Не заставши мене вдома, знову пішки і без документів вибрався до Любомля, що був за 300 км. В дорозі його кілька разів заарештовували через відсутність документів, але кожний раз випускали, недавно якийсь добрий український вояк сказав йому: «Кажеш, що ідеш шукати брата? Це може бути, тепер багато людей шукають своїх рідних, можеш собі йти». За 2 дні після цього він добився до Любомля, не знаючи, що я вже в Любомлі, він поминув місто і пішов в напрямку села Бутмер, до моєї школи. Добився до якогось села, де захопила його ніч. Не думаючи ночувати, а іти далі, він зайшов до якогось будинку, де світилось вікно, запитати про дальшу дорогу. Це виявилась українська харчова кооператива. Крамар, розпитавши його, куди йде, з окликом сказав: «Як то добре, що ви розповіли, куди йдете! Ми вашого брата знаємо, він не раз проходив наше село, ідучи до Любомля. Вертайтесь назад, до Любомля, і шукайте його в інспектораті».
Добрався він до інспекторату пізно, там уже не було світла, тож пішов він до центру міста і зайшов в аптеку. Аптекар був саме той чоловік, що мав завдання розміщувати людей, що проходили через місто. Він направив Григорія до хати Мохнюків. Пробули ми з братом разом 2 дні, а далі він мені каже: «Василю, пора нам збиратися додому». Я відповів на те, що не збираюся іти додому, бо вже пообіцяв працювати в шкільному інспектораті. Він відразу заявив, що він без мене додому не піде. «Батьки наказали, – каже, – щоб без тебе я не вертався». Я тепер не знав, що робити, почав радитися з приятелями. В тому числі і з тим приятелем, що переховував той злощасний револьвер. Він несподівано для мене відповів: «Я раджу вам виїхати звідси». Я запитав, чому. «А хіба ви забули, що сказали мені, коли давали переховувати револьвер?» – «О Боже, – подумав я, – яка зкомплікована природа людини, яка персональна культура приятеля! Заноситься на зраду! Поїду з Григорієм додому».
Пішли ми пішки на село, щоб забрати деякі мої речі. Шафа в канцелярії була розбита, всі кращі речі викрадені, а документи і фотографії валялися на підлозі. Зближалася зима, а я залишився без теплої одежі, а купити нові речі не було де. Зробив я наплічник з обруса, що зберігся на столі, поклав деякі речі, і того ж дня ми повернулися до Любомля. Спакувалися, і на другий день мали виїхати з Любомля до Рівного. Я попросив у інспектора 2-тижневу відпустку. Даючи мені її на письмі, інспектор сказав: «Ви вже назад не повернетесь». Попрощався я з Мохнюками і о 12-й годині ми вже були на залізничній станції.
Пасажирські поїзди ще не курсували, на платформах товарних поїздів повертали з фронту танки. Натрапили ми на доброго українського вояка, який дозволив нам сісти за танками. Так доїхали ми до Рівного. В цей час у Рівному вчилися 2 мої молодші брати. Григорій подався на Басів Кут, а я вирішив зайти до свого колишнього інспектора, який тепер був куратором шкіл у Рівному. Він був здивований, сподівався арештів в Любомлі та околицях. Там була активна діяльність КПЗУ. Ці передчуття за кілька місяців сповнилися. Найвизначніші наші провідники, в тому числі і Мохнюк, були заарештовані. Афанасія Афонівна з дітьми була вивезена на Сибір. Як пізніше я довідався, Мохнюка посадили у в'язницю в колишньому замку Любарта в Луцьку. Там він ні за що зустрів свою трагічну смерть: перед приходом німців вивели всіх на подвір'я і розстріляли. Пізніше облили їх бензином і спалили.
Тим часом ми, четверо братів, добиралися додому, до Дубин. Добралися ми щасливо, троє зразу зайшли до хати, а мені пересік дорогу Ксенофонтій – син мого дядька, і вступив у розмову: «Василю, ти якраз повернувся в добрий час. Завтра в Стариках відбудуться дуже важливі громадські збори, підемо туди разом. Доля Західної України вирішується на наших очах. Маємо вибрати делегата на Всенародні збори у Львові. Делегати наші вирішать одно з двох: або Західна Україна буде прилучена до Радянського Союзу, або Західна Україна буде самостійна держава». – «Фонка! – перебив я, – не кажи голосно про самостійність, більшовики прийшли сюди не для того, щоб дати нам самостійність, а щоб зрівняти тутешнє життя з тим, що вони мають на Великій Україні». – «О, Василю, не кажи так! Коли ти зустрінеш наших полтавських хлопців, яких я зустрів, почуєш їх милозвучну мову та народні пісні – ти зміниш свою думку». Переконати Фонку не вдавалось, домовились на тому, що на другий день ранком я піду до церкви до Козина і після служби Божої стану під липою біля церкви і буду чекати на нього. Він приїде і забере мене на збори.
До церкви пішов я з мамою, після служби, згідно з домовленим, стояли ми під липою і чекали. Пройшло вже з півгодини, а Фонка не з'являвся, і ми не знали, з якої причини. Мама радила йти додому: «Ти щойно приїхав, ми ще навіть не наговорилися з тобою, нехай обійдуться без тебе». Не встигли ми відійти і 100 метрів, як зауважили, що Фонка на ровері доганяє нас: «Василю! Що ти робиш у такий важливий час?» Не встиг я нічого відповісти, як в розмову вступила мама: «Фонка, обійдіться без нього! Він щойно приїхав, ще змучений по дорозі, ми півроку з ним не бачились, тож обійдіться без нього». – « Тітко, – сказав Фонка, – перестаньте так говорити, ви, мами – всі однакові, тримали 6 всі дітей коло себе, а тим часом Україна поділена на 4 частини і немає кому за неї подбати!» Мама пробувала ще щось заперечити йому. Фонка уже не мав терпіння далі слухати: «Василю, поспішаймо, бо збори, може, вже почалися». Мама пішла додому сама, а ми подалися на Старики, де мали бути збори в колишній палаті графа Івана Тарнавського.
Збори дійсно вже почалися. Фонка поспішив на перші місця біля президіального столу, а я залишився при вхідних дверях і, обпершись в одвірок, став слухати виступ голови. За столом стояв кремезний чоловік в зеленій сорочці військового стилю і в кашкеті з червоною опаскою. Коло нього сидів секретар зборів, це був Степан Троїцький – хорист з нашої парафії. Голова промовляв чистою українською мовою. «Товариші! – почав він говорити, – мушу в першу чергу пояснити, чому ці збори є дуже важливі для нас усіх. Знущання польських панів над нашими людьми закінчилися, відважна Червона Армія визволила вас і дала вам можливість вільно жити. Але доля Західної України формально ще не вирішена, ви самі маєте її вирішити. Або з вдячності за визволення прилучитесь до радянської України і всього Радянського Союзу або, якщо ви того будете бажати, Західна Україна буде проголошена самостійною державою. Це питання буде вирішене більшістю голосів ваших делегатів на Всенародних зборах у Львові, які відбудуться через 2 тижні. Тому дуже важливо є вибрати сьогодні добрих делегатів. Починайте подавати кандидатів, один з вас нехай записує на дошці».
Коли на дошці вже було записано 6 осіб (а це все були прізвища українських патріотів, націоналістів, переважно студентів), до слова зголосився Степан Троцький. Почав він промовляти так: «Люди добрі, я вас запитаю, яких це кандидатів ви ставите? Яких кандидатів ви ставите? Чи ви вже забули, якою літературою засипали ці хлопці ваші подвір'я за Польщі? Я за Польщі належав до КПЗУ, платив щомісячні вкладки і знаю, яких кандидатів треба вибирати». Виступ Троцького перервав сильний стук кулаком по столі: «Троцький! Замовчіть! Хто вам дав дозвіл так говорити? -перервав його голова. – Чи то мало польські пани закривали роти нашим людям? Ви ще хочете їм помагати? Сідайте і без мого дозволу більше не говоріть». Тоді знову звернувся до людей: «Товариші! Продовжуйте подавати кандидатів на делегатів до Львова». Додали імена ще 4-х національно свідомих хлопців з Козина та його околиць. Хтось з присутніх зауважив, що, може, вже досить, маємо вже 10 кандидатів, є за кого голосувати. Голова з цим не погодився і сказав, що чим більше буде кандидатів, тим ліпше, буде з кого вибрати найкращого кандидата. В цьому моменті я здригнувся, забилося швидше серце. Інтуїція підказала мені, що це підступ, на список попали націоналісти, які скоро будуть заарештовані.
Тихцем я вийшов з зали і швидкою ходою попрямував додому. Задихавшись, під самим селом я догнав маму. Мама була здивована, але одночасно втішена: «Що сталося, що ти так скоро повернувся?» – запитала. Я відповів: «Мамо, коли хочете, щоб я залишився живим, то приготуйте мені щось на дорогу і ще до сходу сонця я мушу залишити село». Мама в плач, бо я щойно приїхав з дороги. В хаті я пояснив всім, що сталося. Сказав, що на списку кандидатів опинилися всі наші свідомі хлопці-націоналісти. Відчував, що скоро вони всі будуть заарештовані. Я не хочу попастися в їхні лапи, а тому мушу негайно виїхати з дому. На другий день ще тільки сходило сонце, як мій старший брат Петро вже привіз мене на лубенську рогатку в Крем'янці. Тут ми попрощались, і я пішки пішов до міста. Почекавши на лавці до часу відкриття канцелярії, я зайшов до міського відділу освіти. Його очолював Шашко – абсольвент Крем'янецького ліцеуму. Я його особисто не знав, але він впізнав мене і сказав, що я прибув дуже вчасно, бо йому якраз треба керівників до кількох більших шкіл. Він сказав, що направить мене до села Чугалі, що є найближче до Крем'янця, зараз за горою Боною.
Прибув я до Чугалів. Школа була гарна, 2-поверхова, 120 дітей в школі. Люди дуже добрі, привітні. Це була неповна середня школа, що належала до Шумського районного відділу освіти. Все мені там сподобалось, і я з ентузіазмом взявся до праці. Так почалась моя праця в радянській школі.
Тим часом з Козина надійшла сумна вістка. Так як я і передбачав, всіх хлопців, що попали на список делегатів, було заарештовано. Делегатом до Львова був одноголосно вибраний мій найкращий друг у селі і однофамілець – Мойсей Іващук. Як він голосував у Львові, можна судити з того, що перед поверненням його зі Львова на нього вже чекало 2 енкаведистів. Заарештували його зразу, не давши можливості навіть повечеряти. Від цього часу і слід по ньому пропав, ніхто не знав, що з ним сталося. 2 тижні пізніше енка-ведисти оточили хату його родини і всіх вивезли на Сибір. Від них також не було жодної вістки. Довідавшись про це, я попав у велику задуму. З однієї сторони відчував радість від прекрасної школи, а з другої – тяжкий біль і жаль за моїх товаришів з Козина. Мучило мене вдень і вночі питання про долю нашого народу. Склалося так, як писала Леся Українка: «З журбою радість обнялась».*

*На цьому спогади владики Паїсія уриваються.

(Надруковано в книзі: Володимир Рожко. Преосвященний Паїсій, єпископ Савт Бавнд Брукський. ВАТ «Волинська обласна друкарня. Луцьк, 2010, 160 с.).


Создан 07 сен 2010



  Комментарии       
Всего 1, последний 1 год назад
zenithloanlimited 20 июн 2015 ответить
Внимание :::::

Мы сертифицированы, заслуживающий доверия, надежный, эффективный,
динамичная и быстро надежный, сотрудничать финансист на недвижимое имущество и все виды финансирования бизнеса
мы выдаем долгосрочный кредит
Максимальная сумма кредита, мы ЛЕНД 500000000.
Мы предлагаем эти виды кредитов и многое другое:

Личные Кредиты (необеспеченных займов)
Бизнес-кредиты (необеспеченные кредиты)
Консолидация займов
Сочетание кредита
Главная Улучшение
Пожалуйста, если вы любите и интерес к нашей финансовой предложение,
Пожалуйста свяжитесь с нами
по электронной почте zenithloanlimited@gmail.com
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником