Володимир ЯЩУК (м. Радивилів). Фотоальбоми і нариси

Володимир Ящук (м.Радивилів). Вибрані вірші

Від юності - до старості



Володимир ЯЩУК

Вибрані вірші

***
Стала сонячна яса
Кволою.
Вітер гілкою стряса
Голою.
Дощ ямки в сирій землі
Дзьобає
І злились вже журавлі
З обрієм.

***
Косуля рухами довірливо-тремкими
Скубла пучечки променів з гілок...
А вже на неї вовчими очима
Із-за кущів видивлювалось зло.
Пила косуля, витягнувши шию,
Із блюдця неба сонячне тепло,
Та раптом зло стооке і стосиле
В гарячі груди зуби уп’яло.
І люди так, безпечні та наївні,
Ще часто падають подолані й безкрівні
Під кігтями підступності і зла.
Тож будьте пильні – з зіркістю орла,
Докіль у світі війни і катівні,
Докіль у крематоріях зола.


Провесінь

Ще сніг біснується, та вже зелений шал
Його до сонця тисне, невпокорений,
Бо йде весна — ростком з міцного кореня,
І благодаттю повниться душа.
Стократ оспівана, мов сповідь, очисна,
Вона тебе, кохана, так нагадує...
Десь просяться у просинь перша райдуга,
Десь бруньку млоїть з розповні вина...
Весна...


Сніжинка

Цнотлива і чиста, привабна й тендітна,
Мов різьблена з крихітки скла,
Тремтячим, блідим і яріючим тілом
До нього в обійми лягла.
Наповнені всі непорочні клітинки
Коханням, подібним до бунту.
Я бачив, як палко вмирала сніжинка
В пашіючих пестощах ґрунту.


Мінорний мотив

Замело. Знавіснівши, завіяло
Тужний поклик літа рахманного...
Нерозгадні краплинки під віями, –
На повіках сніжинки тануть.
Закосичена травами стежечка
Сивим інеєм попроростала.
У моєму серці збентежено
Вгомонілася юність зухвала.
Серцем сприймати
В вагранку обрію злилась
З ковша небес багряна криця,
Я йшов од стихлого села
Туди, де місяць заіскрився.
Струмок десь близько жебонів,
Так ніжно, трепетно, уроче...
І ехолотами стерні
Земля ловила шепіт ночі.
Я йшов од стихлого села,
Щоб серцем слухати й сприймати
Усе, що нам навік дала
Природа-мати.


Посівна

Сіють. Сіють, в небі – грай,
Захлинувся обрій співом,
Крізь утому прозира
Молоде жадання дива.
Розмовляю з сівачем.
Він снагою аж буяє.
Каже: “Бути урожаю!
Бути всьому, що схочем!..”
Ґрунт важніє семеном –
Прорість вдасться не обрідна.
Ти возносиш, земле рідна,
Спів, зерно і труд – водно!


Дощ

Перебори пружних ліній
На оспраглій шибці синій –
Весняна мажорна мить.
Розбростило серце чуле:
Брунька лагідно змахнула
Зеленавими крильми.


Вечірній мотив

Лука Горині, вмаєна в багрянь.
Привиддя тіней чудно-легкокрилі –
То знову меркне день на небосхилі
І вогнянисто вруниться зоря.
Щось урочисте шепотить листва,
Немов мені звіряє таємниці...
Люблю тебе, годино смуглолиця,
За негучні, замріяні дива.


У Колодяжному

Лесі Українці

Ларисо Петрівно, я бачу вас скрізь
На давніх узлісних стежинах Волині,
Де срібним дощем обсипається іній
З косичок мрійливих дівчаток-беріз.
І ви серед них, ніби Мавка з борів,
Всміхаєтесь поглядом дзвоників синіх.
Я бачу вас скрізь... У квітчастій долині
Ви сонце стрічаєте в ранній порі.
Ось тут у хвилини натхненних збентежень
Писали ви вірші палкі, як пожежі,
І в кожному слові – вогонь боротьби.
Ось тут наслухали ви людські розмови,
Вслухалися в пісню і гніву, й журби.
І вірили в силу вогнистого слова.


Сонет про Килину Хомич

Упала ницьма місячна трава,
Постинана осколками кровинок.
Ой, хто там очі вирячив совино
І неквапливо серце вирива
За те, що душу Правда зігріва,
Що ти – Народний депутат, Килино?
Пролине ніч. І смерть твоя пролине.
І тим – між нас – жива, жива, жива...
Щебечуть дні у сонячні кларнети,
Твої ровесники освоюють ракети
І орють лан, що німував віками.
І ти із нами твориш і дерзаєш,
Аж заздрять ті, узяті тліном зграї,
Котрі тобі грозили хробаками.


Пробудження

Весна-красна, нуртуючи, сяйнула
Орошеними кільчиками трав –
І барвами заграло все поснуле,
І в серці пристрастей потік заграв.
Замшілий дід, що думав умирати,
Вже й радий, що зі смертю не в ладах.
І навіть клен сухезний, каракатий
По-молодому брості викида.


Межа

Нелегко людині подолати в собі
одвічно закладене в неї,
але ще важче людині
подолати межу самої себе,
яка здається їй межею.
Е.Межелайтіс.

Живуть розжовуванням снів
І потерть спогадів плісенних
Жують, смакуючи, щоденно;
І що їм той, котрий згорів,
Палких викрешуючи слів.
Він сміховинний, наче шпеник,
Який зламався, бо, натхненний,
Нові світи відкрить хотів.
Вже так химерно повелося:
В одного сивіє волосся
Від поривань, шукань значних.
А другий – клоччяний батіг –
Од війн ізсохнувся хатніх, –
Йому про мрії і не йшлося.


Пам’ятаю

–Гірка полуда, в лестощі сповита...
Навіщо, пам’яте, вдираєшся, як тать,
Щоб мій криштальний спокій зруйнувать,
Щоб сон і сміх брутально осквернити!
Навіщо, пам’яте, скажи ти,
Навіщо, зранена, скажи ти,
Настирливо в душі щемиш?
Облиш мене, облиш!..
–Ні, голубе... Я бачу: ти гориш,
Пожухло стелячись, мов стоптаний спориш,
Аби примхливу мить завоювати.
Облишити? Я не мара, а лиш
Невтомний, невблаганний реєстратор, –
Зневільна клекочу я, наче кратер.
Мене розпукою, овва, не притлумиш,
Мене тонким розсудком не вблагати.
–Хіба я підлий чи нещирий?
А що, як ні? Тоді усім ти кум?
Усяк тобі нутра глибінь довірить?..
Не я ж вигадниця понурих дум –
Є в світі підступ, зрада, глум:
При совісті, відкриті не допіру,
Притерлися лукавці й лицеміри,
Мерщій крізь радість і крізь сум
Їх розпізнай очима віри!


Про кохання

Я вперто гадав, що любов – маячня,
Знічев’я надумана штука.
А вона капосна, ніби свиня,
І раптова, як в травах гадюка.
Без попередження серце спиня,
А то на всі груди стука.
Головне – напада серед білого дня,
Мов крадій чи скажена сука.
Я маю з нею чимало морок:
Тиняюсь, як тінь, неприкаяно
І ревно благаю: “Відстань, маро!
В дарунок – дні мої згаяні
І не один остаточний зарок,
Власним безволлям облаяний”.


***
Облиш розігрувати млосну згагу
І в поцілунках мляво корчити вуста.
Таке пошляцьке, низькопробне благо
Із легковажних забаганок вироста.
Ще день – і ти введеш мене в оману,
І я нараз постану – неспроста! –
На перехресті діловитості й туману,
Де хирява мета й комічна суєта...


***
Закостеніли трепетні слова,
Лише серця ще ледве-ледве бражать.
Сьогодні я уперше вшанував
Стихію вчинків наших нерозважних.


***
Безустанне безумство ночей незліченних
І розкрилених рук найжаданіша втома
Лихословам лукавим набили оскому;
А для нас все таять жар утіх невідомих,
Незбагненних, солодких, палких і шалених.
Опій щемних принад – найхимерніший трунок –
Лащить серце підступно вогнем благовісним.
Ефемерний, я нехтую “праведним” віче
Невибагних вагань, осторог і повір’їв...
І тому лиш безвладно благаю цілунок.


***
Коханий погляд твій відкритий
Юнацьку згагу розпалив.
Безмовно пестую ланіти
І вже не стримаю порив,
Й очима мов з тобою злився.
“Лиш ти, лиш ти...” – уста, як листя.
Єство, зчароване й хмільне,
Нуртує млостю і вогнем
І найніжнішими словами
(Банальними! Однак же й нас
Імлистий обезбавить час...)
Лазурні дивотворить храми...
Але вже в небі – сонця гра, –
Нам розлучатись знов пора.


Експромт

Ну, як оця казковість не насниться:
Глибокі жвавістю, ледь-ледь насмішкуваті,
Серпанкові, зачаєні зірниці;
Пісенні брови – трепетні й крилаті,
І губи – соковиті полуниці,
І коси – наче легіт сіножаті,
І руки – мов з розпеченої криці,
Бо в них – жага й знеможене завзяття.
Благоговійно тішусь не натішусь,
І наслухаю божевільну тишу,
І непритомно шепочу: “О Боже!
Уже в собі я не знайду зупину,
Ще мить єдину, тільки мить єдину –
Й від щастя серце захлинутись може!..”


Про районку

Зло коридорне й метелик патетики
Злетять, зіткнуться – і сіра маса
Вивалює нудьгою на лоно газетки,
Відбутої, відпрацьованої і де-де обласканої.
По тому стрічав її в різних халепах:
Зачитану, засиджену й просто забуту,
І корчилися на вітрі слова-епілептики,
І гноєм смерділи краплини рути.
А вранці вставав я і серце розжарене
Вмокав у ту саму збовтану гущу,
А коли виривав, всі зітхали :”Мариш!”
І я знову брався за “діло насущне”.


***
Поцілуй мене, кохана,
Так, щоб ніч зітхнула палко,
Щоб хитнувся місяць п’яно.
Поцілуй мене, кохана...
Я тремчу, вуста, мов рана, –
Угамуй той біль, весталко,
Поцілуй мене, кохана,
Так, щоб ніч зітхнула палко.


Звернення

Замизкане слово не бгай у рядок
І не заміряйся ним серця вразити.
В нім сила згрубіла. В руці неофіта
Воно безперечне, неначе кілок.
Розважно (мов крига, скресаючи в повінь)
Хай слово те кресне велично і важко,
Нехай буреломить само, без підважок,
Бо вся твоя слава суєтна – у слові.
Злеліяне лельом-полельом, воно,
Немовби пирій, проросте й тугошкірих.
Інакше ж твоє копошіння при лірі –
Безладне й даремне змагання зі сном.


***
Любуйся: ще одна зима
Намудрувала візерунків.
Коцюбне все. Лиш поцілунки
Медвяно-ніжні, як хурма.
Десь приховатися дарма –
Свистять провулки, мов форсунки, –
Любуйся: ще одна зима
Намудрувала візерунків.
Жартуй, та глянь, яка сама, –
У незвичайнім дранті клунків...
З-під ніг біжать химерні лунки,
За метрів сто їх вже нема.
Любуйся: ще одна зима...


Зізнання

Моя пора осяяння й трудів –
Це вечір томний, тихий, мов кохання,
Коли думки, прудкі, неначе лані,
Шукають жвавих та ігристих слів.
Тоді я по-пуссенівськи ясний
Та легковисний, ніби вальс Шопена,
І струменяться вірші так натхненно,
Немовби запозичені вони.
Нехай мій стиль не зовсім-то гладкий
(Я щойно ж у колодочки – із пуху),
Нехай там хто за “простотою” трухне –
Вже не мені наївні повзунки.


Розгніваний вірш

Намножилося більше, ніж бацил,
Бовдурів пихатих і ослизлих,
Власним гонором обпещено-прилизаних,
Плоскодумих, сірих, наче пил.
Все нудне, що не на їх копил,
До Прокруста в виконавці лізуть.
Хоч самі не вивергнуть без клізми
Навіть сурогатів – мало сил...
Слухай, дещо! Виліз ти на диби –
Ще не значить, що сягнув небес.
Ту мару з-під тебе легко вибить –
Не щадить народ божків-нетес,
Не пройма його лякливий стрес,
Він, гляди, сквитається коли-будь.


Славлю розум

Я славлю розум, бо в облогу
Його узяв мерзенний дур.
“Ми – міць!” – кричать мізками вбогі,
А розум гордий, наче мур.
Тут благоглупості безсилі,
Срібляник лестощів – лузга...
У мудрість вхожі легкокрилі;
Її під круп не залигать.
Я славлю ніжний і високий,
Прямий і вірний, мов булат,
Натхненний розум! Славлю! Поки
Над квітом – згубна бугила.


***
Де ліхтарів лавина грає,
Йдемо ми, сповнені до краю
Палкого, любого одчаю,
Що в’януть зустрічі, мов квіт;
І тихо мжичить нам услід
Глибоке небо оксамитне,
Досвітнім променем умите.
Одухотворені зірниці,
Й крилаті жарти, ніби птиці,
Й сніжок так радісно іскриться,
Неначе розважає нас...
Пора почуть: “Володю, час...”
“Я знаю й сам, не згадуй лучче...”
Але яка ж бо ніч бігуча!


***
Ой угледжу, щойно гляну,
шапочку бебряну,
А в очах твоїх – весняну,
Сонячну красу.
Заметіль гуля, мов пава,
Зла до нас, а то ласкава.
І оббабрує лукаво,
Наче бабський суд.


***
Ні, я тебе очуднювать не стану,
Хоч ти земна й водночас неземна, –
З тобою я возношусь у нірвану,
Журюся і сумую, мов струна.
З тобою я божественний, кохана;
І злий та мстивий, наче сатана,
І болісний, як рана безнастанна,
Та в цьому – віриш? – не моя вина.
Коли ріка бурунить безберего,
Її душею треба осягти.
Шукаючи одвічне alter ego,
Ми часто сліпуваті, мов кроти, –
Де справжності і альфа, і омега,
Хто зможе нам на це відповісти?


Прелюд

Пробач мені цей неприборкний шал,
І напівдикі пестощі, й докучні
Слова про тлінність, бо жахтить душа,
Законом розвереджена ядучим.
Жадливо й спрагло п’ю твої вуста,
Жадливо й спрагло тисну-пригортаю.
У далечі маячить чорнота,
А я ж цю мить увічнити бажаю.
Упав листок. Сніжок зажебонів
Між пролісків. Меж квітного палання
Знов жовтизна. Усе неначе в сні:
Копійчана мета й хистке кохання.
Пробач несамовиту мить життя,
Минає все, проймись моїм мінором,
Минає вечір, мисль, серцебиття,
Хиріє погляд, вчора ще бадьорий.
Кохаю я. І все. Оцим живу.
Ти у труді й натхненні – сяйво щире...
Я не казав цього? Бо прісний звук
Не передасть любов мою без міри

.
Образок

Зима. Печально та убого.
Лиш сніг леліє. І тріскочень
Окропом хлюпає у ноги.
Тьмяніють губи, мерхнуть очі,
І студеніє пал блаженний,
Сором’язкий, солодконочий.
Нам крижаний огидний геній
Ввілляв у жили свого жару –
І ми, безпомічно-мерзенні,
Такі байдужі, мов примари,
Такі мертвенні, бо байдужі:
Вже й поцілунки – не ошпара, –
Щось прохололе, осоружне...
Вже і в обіймах мало смаку –
Тіла не мліють і не пружать.
А до весни – до біса з гаком...
До всього справжнього, земного,
Як Одіссею до Ітаки.
Зима... Печально... Та убого...


Де воювали...

Такі скрізь картини природи-майстра,
Цю довершеність сам, якби міг, перейняв.
А колись же тут журно ловили чугайстри
Надломлений лемент своїх бусленят.
В потрощенім вітті, як в порваних венах,
Вогнем обпалений, сік висихав,
І мерхли від кіптяви злаки ядрені,
І хтось помирав на фоні заграв.
Але уставала умита сльозами,
І потом, і кров’ю – відплати зоря.
І оживали над ними – й над нами! –
Дерева і птахи, квітки і поля...
То оживало життя сонцелике
У барвах веселок, в буянні дібров,
Щоб день наш обмаяло щастя без ліку,
Щоб ворог довіку нас не зборов.


Тріолет

Сьогодні їй вручив букет квіток –
І вересень засяяв, ніби травень,
У серці безмір щастя, мов зірок...
Сьогодні їй вручив букет квіток.
У неї владний і звабливий крок,
І погляд ніжний, трішечки лукавий.
Сьогодні їй вручив букет квіток –
І вересень засяяв, ніби травень.


Умійте дорожить коханням
(за мотивами С.Щипачова)

Умійте дорожить коханням,
Його плекайте повсякчас,
Воно - не пристрасні зітхання,
Що так колись проймали вас.
Все буде: хліб глевкий і прісний,
І хмари, що тіснять блакить –
Кохання - то неначе пісня,
Яка складається не вмить.

Коханням дорожити треба,
З роками вдвічі дорожить...
Воно - не дар нічного неба,
Аби окрилити на мить.
Все буде: і тривога пізня,
Й сльота затьмарить білий світ.
Кохання - вистраждана пісня,
Одна на двох до скону літ.


Відлетіло листя
(за М.Рубцовим)

Опадання листя не карбуй
У душі зі смутком зав’ядання.
Не шкодуй ти листу, не шкодуй,
А шкодуй моє палке кохання.
Голе віття у чеканні злив,
Кожен з нас такий осамотілий...
Але хто ж у тому завинив,
Що з дерев листочки відлетіли?..


Мить

Я промінь цей ловлю. Він пестить і сліпить,
Аж думка оживає, рвійна й легкокрила...
О, як минає все - мов не була ця мить,
А сном химерним з вічності явилась.
Посвята
Коли всяк писар пнувся у кумири
І словоблуддя лаштувало бал,
Ви гідність берегли й потребу міри,
Не товплячись під владний п'єдестал.
І мов учитель мудрий, нелукавий,
У словесах уже пізнавши смак,
Ви молодь надихали - не для слави,
А щоб не продавалась за мідяк.
І хоч літа не зупиняють лету,
Й поважний вік підкрався невпопад,
Та хто ж повірить, глянувши в анкету,
Що вам уже давно не шістдесят?
До ста вам літ радіти суголоссю
Старих колег, друзяк-товаришів,
Бо вік же наш – не в кольорі волосся,
А в ваговитій суті наших днів.

***
Дощ безликий
Б’ється в скло.
Галок крики
За селом.
Ти ж бо, мріє,
Оживай –
Вже весніє
Небокрай.
Серця струни
Так бринять...
Трепет юний.
Благодать.
Дощ мінорно
Відшумить, –
Неповторна
Прийде мить.


1651 рік
(тріолет)

На Берестечком споночіло небо
Й литаври захлинулися в крові.
Чи є, братове, серед вас живі?
Над Берестечком споночіло небо.
Козацька слава ще звістить про себе
Крізь осоружні далі вікові.
Над Берестечком споночіло небо
Й литаври захлинулися в крові.


Про білий вірш
(за В.Корніловим)

Білий вірш - не мій виднокіл,
У роботі рвуся повище.
Білий вірш із гріхом навпіл
На переклади тихо нищу.
Білий вірш мені в дивину:
І в баладі, і навіть в пісні
Я його висот не збагнув,
Адже в ньому душі затісно.
Пам'ятаю, в мій розквіт життя,
Літредактор, готуючи зміну,
На показ мені гнав без пуття
Кілометрами білу піну.
Цих рядків величезний стіг,
Може, й більше - таки доволі, -
Я зжувати без рим не міг,
Як жувати не годен без солі.
Римо, ти спокуса й наврок,
Незбагненно зчаровуєш зразу –
І вже віршів п'янкий ковток
Несемо в собі, мов заразу.
Римо, ти не символ хреста,
Ти придумана сатаною,
Та без тебе життя - пустота,
Хоч і мук спізнаєш з тобою.


Гімн Радивилівського району
(Музика Віталія Колесника)

1.
Наш район – то душ палких порив,
Що давно поріднений із тими,
Хто зірницю волі запалив
Від козацьких іскор невгасимих.

Приспів:
Район із центром Радивилів –
Маленька частко України,
Твої простори серцю милі,
До тебе думка всюди лине.

Піснею залишиться для нас
Героїчна Берестецька битва, –
Подвиг козаків, здолавши час,
Зазвучав, немов свята молитва.
Краю мій, напоєний слізьми,
Вбраний у весняні оксамити,
Тут себе утверджуємо ми,
Тут нам доля дарувала жити.
І нехай в далекій стороні
Понад снами край наш закурличе,
Забринить в душі тобі й мені,
Щемом нерозгаданим покличе.


2.
Мій краю, добре звіданий, знайомий,
Щоразу ти береш у свій полон,
Коли я повертаюся додому,
До тебе, Радивилівський район.

Приспів:
Люби свій край, люби не для годиться,
В розлуці він не раз тобі насниться.

В тобі є стільки величі й звитяги
Ще з тих далеких і бентежних днів,
Коли під мудрим Богуновим стягом
Утвердилася слава козаків.
Козаччина в дні радості і суму –
Неначе світла, провідна зоря.
І недаремно берестецька дума
Озвалася у віршах Кобзаря.
Твої сини і дочки, рідний краю,
Не раз за волю вирушали в бій,
Адже утіхи більшої немає,
Як Україні послужить своїй.
Усього світу і міста, і ріки,
Напевно, не зрівняються із тим,
Що із дитинства увійшло навіки
У наше серце, ставши нам святим.


Усмішки

Не впізнали

–Якось я порушив міру
І хильнув чимало,
Тож коли прийшов в квартиру,
Діти не впізнали.
–І що ж далі, небораче?
–Коли вийшов з хмелю,
То тоді лишень побачив:
Сплю не в тій оселі.


Неправда

–Що ти, Грицю, за проказа? –
Жінку б’є нервовий шок, –
Як приїду, то щоразу
В хаті тьма пустих пляшок!
–Жінко, вийди із екстазу,
Годі зайвих балачок,
Сам дивуюсь: я ні разу
Не купив пустих пляшок.


Не стрілась

Двоє п’яних у пивбарі
Теревенять залюбки.
–Ти ще досі не надумав
Йти кудись у приймаки?
–Стільки літ я в цій пивниці,
Будь вона неладна,
А ще й разу тут не стрілась
Дівчина порядна.


Я єсть школяр
(Пародія на мотив П.Тичини)

Я єсть школяр, якому упівсили
Вивчати все – то річ цілком свята.
Яка біда мене, яка чума косила! –
А хитрість знову розцвіта.
Байдикувати права не питаюсь,
А зошит з двійками визивно розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь –
Я так живу.
Перед уроком – спокій олімпійський,
Списати я не клянчу, не молю,
Зневажу всіх нудних зубрил зубрійських,
Зневажу без жалю.
Життям своїм вдоволений, не каюсь,
Йду на урок – немов на рандеву.
Ось так щодня спроквола утверждаюсь
І так живу.


Рубаї

Переспіви з Омара Хайяма

***
Весь вічний рух у Всесвіті - це ми.
В очах пізнання є зіниця - ми.
Неначе перстень, цей яскравий світ,
Найбільш коштовний в ньому камінь - ми.

***

Тримає землю Бик споконвіків,
А угорі Тілець всевладно сів.
Поглянь очима розуму - й побач:
Між цих биків пасеться гурт ослів.

***

На долю - мачуху лиху - не нарікай,
А краще в келиху вина втопи відчай,
Хай виноградна сила нас втішає
Й напій струмує, як весни ручай.

***

Усе минеться - і чудес не жди,
Наш дух полишить тіло назавжди,
А прах із глиною згодиться гончарю -
Й наллють у глечики нові меди.

***

Багато друзів гуртувать не смій,
Їх лестощі - отруйливий напій.
Отож тепер, їй-право, начувайся:
Комусь довірився - а він же ворог твій.

***

З усіх, хто вирушив в останню путь,
Нікого не вдалося повернуть.
Отож в старому караван-сараї
Чогось-бо на прощання не забудь.

***

Краще будь ти злидар, зголоднілий крадій,
Ніж лакуза із блазнем навперебій.
Краще гризти маслак, ніж впиватись вином
За столом, де панує владар-багатій.

***

Життя минуло - гріш йому ціна,
Знікчемнів подих - і самотина
Питає за відступництво й гріхи,
За все ганебне: 'В тім твоя вина?'

***

То доля пестить - я немов емір,
То нидію, обшарпаний, як звір.
Радій намарне чи спивай журбу,
Та долі не ставай наперекір.

***

Печалі квіт у серці не плекай,
Натомість насолодам потурай,
Вино шануй, бажанням підкорись,
Бо вже твій день іде за небокрай.

***

Ви, в мудрості явивши щедрий хист,
До знань нових споруджували міст,
Однак і вам несила вийти з ночі
Тих злих казок, яких збагнули зміст.

***

Пощо страждання, сумніви і гнів?
Щоб назбирати золота-скарбів?
Допоки подих твій не скрижанів,
Потрать їх з друзями, не дай на ворогів.

***

Коли, коханням створений на світ,
Отримав я любові первоцвіт,
То вирішив плекати думи серця -
Й пізнав я духу трепетний політ.

***

У судний день, либонь, не буде зла:
Якщо твоя душа всякчас жила
Високим, чистим, добрим і святим,
Тобі воздасться слава й похвала.

***

Скінчилась книга юності. Як жаль...
Весна сповита у зими вуаль,
А птаха радості, що молодістю звалась,
Назавжди відлетіла в синю даль.

***

Твою ніколи не збагну канву,
В узори нитку виткавши нову.
Однак роблю все з трепетом надії,
Бо в милосерді я твоїм живу.

***

Бажань своїх осилить не зумів,
Страждав од вчинків, од порожніх слів.
І навіть, може, ти мені пробачиш,
Та соромно за все, що я чинив.

***

Щоб ми високі здужали щаблі,
До знань нас прилучали вчителі.
Але кінець цій повісті один:
Прийшли з імли й розтанемо в імлі.

***

Ходжо! Прохань дослухайся хоч раз -
Помовч, дозволь звершити нам намаз.
Йдемо ми прямо, а ти бачиш криво -
Твої поради зовсім не для нас.

***

Живи сто літ чи й сотню не одну,
Не оминеш сумну трясовину:
Чи ти емір, чи ринковий бідняк -
Геть-чисто всім складуть одну ціну.

***

Не знічуйся, як лає падишах,
Бо все - минуще й перетліє в прах.
Нехай ця мить у радощах мине -
І на душі не заклякає страх.

***

Обачним бувши, навіть од забав
Очікуй підступів і зла не без підстав...
Не їж халву, що доля підсуває, -
Твій недруг в ній отруту підмішав.

***

Ти бачив світ, та все, що вздрів, - ніщо.
І все, що мовив і почув, - ніщо.
І те, що світ ти обійшов, - ніщо.
Якщо лиш дома сновигав, - ніщо.

***

І трав, і квітів маєво густе,
Немов вино, п'янить нас, а проте
Цікаво б знати, хто той квіт побачить,
Що з твого й мого праху проросте.

***

Нумо, випиймо всі! В мить розваг і утіх
Хай звучать славослів'я вину й щирий сміх,
А до судного дня, як колись він настане,
Вірогідно, забудуть маленький наш гріх.

***

Гріх і прощення - мов нерозлучні брати,
Тож дарма од гріха так проймаєшся ти,
Свою душу й сумління гнітиш до розпуки.
Якщо ти не згрішив - хто й за віщо простить?

***

Біля замку, який підпирав небозвід
І колись владарів возвеличував рід,
Я побачив, як горлиця сумно кричала:
"Де згубився ваш слід? Де згубився ваш слід?"

***

Чом, Хайяме, картаєш себе за гріхи?
Благочин на показ - це природа пихи.
І спокути не буде, якщо безгріховний,
Тож наповнюй вином спорожнілі міхи.

***

Чи користь є, що ми в цей світ прийшли?
Чи вслід хтось скаже слово похвали?
О, як багато люду спопеліло,
Та чи знайдеш хоч пригорщу золи.

***

Шейх блудниці сказав: "Ти сп'яніла й авжеж
У тенета ще більших спокус попадеш".
Та згодилась: "Це правда. Та чесно зізнайся,
Чи такий ти, якого із себе вдаєш?"

***

Якщо славу здобув - ти смішний славолюб.
А в тіні - підозрілий, немов душогуб.
Хто б не був, тобі краще нікого не знати -
І пізнати себе не давай навідруб.

***

Знов квітує весна. Принеси-но вина!
Що нам самотина? Принеси-но вина!
Смерть лаштує засаду - всім знана вона.
Лиш в коханні й вині нас чека таїна.

***

Сотні пасток ти ставиш мені на путі,
Хоч нікуди не йди і сиди взаперті.
Все погрози звучать: покараєш, уб'єш...
Та чи варто боятись чогось у житті?

***

Слава зробить із тебе пихате цабе,
А відлюдька в кутку - тінь підозр погребе.
Хто ти? Хизр чи Ільяс - буде краще для тебе,
Щоб не знав ти нікого й не знали тебе.

***

Я жадав би, щоб Бог перейнакшив ці дні
І з безвиході вихід вказав в далині,
У пророцьких писаннях ім'я моє витер
І змінив своїм таїнством долю мені.

***

Нащо, келих наливши, тримаєш Коран?
Ти ж зміняв благочестя на луду й обман
І під цим небозводом величним та світлим
Лиш ганьбиш непорочне ім'я мусульман.

***

Веселись, бо не видно стражданням кінця.
Що ти зміниш, як смуток припнеш до лиця?
Ті цеглини, що виліплять з праху твойого,
Стануть домом, щоб іншим зігріти серця.

***

Не тремти в павутинні невдач і знегод,
А нектари спивай із квіток насолод.
Потурай потаємним жаданням своїм,
Бо страшенно короткий оцей епізод.

***

Ти спогорда пішов - повернувся повзком.
Вже й наймення твоє призабули кругом.
Нігті схожими стали на справжні копита,
А сідниці твої ознаймились хвостом.

***

Ми під зводом небес мовчазні блукачі,
Потамуймо, Хайяме, жалі і плачі,
Нас, мов бульки вина, із барила життя
Виночерпій предвічний забрав тисячі.

***

Хай сп'янілим назвуть - я до того мастак,
Хай верзуть, що фігляр, баламут і лайдак.
Я - це я. І базікайте, що вам завгодно.
Я зостанусь Хайямом. Воістину так.

***

Кажуть: гурії будуть, і мед, і вино, -
Так принадами раю нас ваблять давно.
Тож зі мною всякчас і кохана, і келих,
Бо до цього прийти нам дано все одно.

***

Коли втрапиш до мудрого гурту ослів,
Стати схожим на них постарайся без слів.
Адже, хто не осел, того ці недотепи
Звинуватять у тому, що чинить підрив.

***

Заповіт мій - кохання, ніяк не Коран,
Я муравлик-трудяга, а не Сулейман,
Ви знайдете в мені тільки щоки збліднілі
І сорочку просту - не шовки й не сап'ян.

***

Годі ревно молитись. Неси-но вино,
Добру славу забудь, зажбурни у багно,
Свою долю однак за поділ не спіймаєш,
Хоч красуню, сп'янівши, торкни за стегно.

***

Чашу цю мудреці не втомились хвалить.
І закохані з нею вщасливлюють мить.
А гончар незбагненний цю чашу чудову
Ліпить тільки для того, щоб знову розбить.

***

З обертання гончарного круга часів
Щось збагнув тільки той, хто ученість посів,
Або п'яний, що звичний до обертів світу,
Заверткого як для нетверезих голів.

***

Пекла й раю немає, о серце моє!
З небуття не повернешся, серце моє!
І не треба надіятись, серце моє!
І не варто боятися, серце моє!

***

За кохання хай лають мене надовкруг.
Але що мені всі? Ти - кохана і друг!
Чистий трунок кохання лиш мужа зціляє,
А ханжі він приносить стражденний недуг.

***

Джерело ми розваги і смутку копна,
В нас - всевишній живе і живе сатана,
Бо людина, як світ цей, багатоманітна,
Ми - провалля і ми ж таки - височина!

***

Не молільником-грішником будь на землі,
А радіючим грішником будь на землі.
І оскільки життя наше сплине миттєво,
Балакучим дотепником будь на землі.

***

П'ю я в міру, тож розумом завжди сповна.
П'ю жагуче від досвітку і дотемна.
Ти, святеннику, втішений тільки собою,
Я ж себе забуваю, напившись вина.

***

Всі держави скоривши, великі й малі,
Всі народи знеславивши у кабалі,
Ти не станеш, великий владарю, безсмертним -
Твій набуток дрібний: три аршини землі.

***

Вчений муж, що мудріший самого мулли,
За обман заслуговує тільки хули.
Той же, слово у кого міцніше скали,
Гідний - більш як за мудрість - і честі, й хвали.

***

Весь оцей небозвід видається мені
Мов великий ліхтар із вогнем в вишині,
Той вогонь - наше сонце, а світ - ніби сцена,
Ми - немовби танцюючі тіні смішні.

***

Крайка синіх небес, яку час обмина,
Перекинута, буцімто чаша вина.
Кружеляє по колу, вділяючи віку,
І тебе не мине, не забуде вона.

***

Твою просьбу "не пий!" я втямки не беру,
Здавна добре засвоїв я мудрість стару:
Жодний засіб не зцілить од прикрощів світу,
Тільки кров винограду лікує хандру.

***

Сад, кохана і добре вино про запас -
Ось мій рай, без яскравих принад і окрас.
Та й хто зна, яка буде небесна країна?
Рай земний якнайдовше хай радує нас.

***

Від красуні своєї очей не відводь,
Сад кохання й розваг дарував вам господь.
Адже доля безжальна - в потрібну годину,
Мов сорочку, із тебе зірве твою плоть.

***

Це біда, якщо пристрасть із серця пішла
І жадання кохати згоріло дотла.
День без мрії про щастя - тьмяніший, сіріший,
Ніж цей день, що його огорнула імла.

***

Передвісник усього на світі - любов,
Перше слово, що юність промовить, - любов.
Бідолахо, що тонкощів цього не звідав,
Знай, що сутність усього живого - любов.

***

Таємницю ввіряю я волі твоїй,
В ній розгледіти ніжність і смуток зумій:
Я у прах перейду із любов'ю до тебе
І постану із праху в любові святій.

***

Я кохаю тебе до напівзабуття,
Світло зору мого, квіт мого почуття...
Чи бува над життя щось дорожче на світі?
Ти для мене дорожча самого життя.

***

Ще в кишенях достатньо бряжчить дрібняків,
Та не лий більш вина і вмовляючих слів,
Я впивався вином, щоби серце хмеліло,
А тепер я не п'ю, бо від тебе сп'янів.

***

Як зцілити недугу, завжди знаєш Ти,
Які ліки рятунок несуть, знаєш Ти.
Я повідав би чесно про рани сердечні,
Але, знавши про все, і про це знаєш Ти.

***

Хто ти - грішник? брехун? - все одно повернись.
Чи безбожник, чи ідолів жрець - повернись,
Не давай опосісти себе безнадії,
А, покаявшись щиро, таки повернись.

***

Ти, красу увібравши ланів золотих,
За міхраба гарніша із храму святих,
Тебе матінка змалечку амброю мила,
Домішавши до неї кровинок моїх.

***

Чорне пасмо волосся затьмарило світ,
А вуста в тебе ніжні, як персика цвіт,
А твій точений стан я зрівняв з кипарисом.
Кипарис запишався на тисячу літ.

***

Серцем світла в коханих очах зачерпнем.
Цього сяйва позбавлений став би сліпцем.
Ви йому повідомте, що є таке світло, -
Й слово тих, хто страждають, обпалить вогнем.

***

Я все зло моїх днів обійду-обмину,
Бо кохану я маю - єдину-одну...
Хоча п'яний - до слів мудреців глухуватий,
Але ці словеса я, звичайно, збагну!

***

Вість Аллаха в наш світ суєти - це ж бо ти!
І взірець доброчесності та красоти - це ж бо ти!
Світ без тебе для серця не вартий нічого.
Віщий знак, як до мрії дійти, - це ж бо ти!

***

Ти, хто світ цей створив, - небувалу з споруд,
І в людині, і в тварі увічнив свій труд.
Тож правитель і раб, випивака й тверезий -
Всі ми - в правді Твоїй. Ти - єдиний наш Суд.

***

У ваганнях підтримай мене і порадь,
Сколупни з недолугого слова печать.
Якщо в силі ослабну і в мові поблякну,
То мене надихає Твоя благодать.

***

Я пиячив, гуляв - не грішити не міг,
Хоч страждав, але праглося інших утіх...
Та відомо: нікчема прийде з покаянням -
І всевишній відпустить увесь його гріх.

***

Кохання - біда, та біда неспроста -
з волі Аллаха.
Навіщо ж ганьбити все те, що зроста -
з волі Аллаха.
І зло невідмивне, й свята чистота -
з волі Аллаха.
За що ж нам до Суду відкриті врата -
з волі Аллаха?

***

Дню новий! Піалу дай з іскристим вином,
Келих доброї слави відкину притьмом...
Що нам мрія-химера? Я прагну вже зараз
Кіс дівочих, мов струн, доторкатись перстом.

***

Навесні переддосвіта йди до струмка
Із тією, котра твому серцю близька.
Трунком ранку впивайся - і серце звільни
Від примар і всього, чим життя нас ляка.

***

Пелюстками троянда знадливо ряхтить,
Ця краса в солов'їному співі бринить.
Не проходь неуважно, - троянда квітує
Й нас чарує, на жаль, тільки мить, тільки мить.

***

Ніч - і бризки зірок, що летять невпопад
Вогнеликими квітами в стишений сад.
І на подив - прямісінько в келих мені.
Я тим бризкам іскристим нечувано рад.

***

Хай зціляє вино від сердечних недуг,
Добрий радник в печалі і в смуткові - друг.
Ліпше - мрії впідпитку і п'яні омани,
Ніж журливо-зловісний оцей небокруг.

***

Я в тенета кохання попав залюбки -
Не від вин захмелів, а від нього ж таки...
Глузд тверезий покроїв халат благочестя,
Тільки ж доля порвала його на шматки.

***

Ми забули і клятви, й слова каяття -
Їх згадати не годен ніхто до пуття.
Але нас не картай: ми нестямні й сп'янілі
Не вином, а коханням, жагою життя.

***

Ти - неначе троянда і сонячна рань,
Ти - порадник, і друг, і повірник жадань.
Лиш вино, лиш вино пересилити може
І ядуху печалі, й отруту ридань.

***

В сподіваннях - підтримка і в скруті - заслон,
Ти цінніше відзнак всіх, скарбів і корон,
Як же можна, їй-право, ці ліки чудові
Закупорити корком смішних заборон.

***

І старому, й малому вготовлено час
Відійти в небуття - так бува раз у раз.
Що тут вдієш, нам світ цей дають ненадовго, -
Й нас не стане, і тих, хто прийдуть після нас.

***

Все на світі хистке - літ на сто чи на мить.
Ще до того ж багато і ганджу таїть!
Чи не краще вже сущим вважати незриме,
А примарним усе, що довкола стоїть?

***

Вуст твоїх незрівнянний, жаданий кармін.
Ти пішла - і мене прирекла на загин.
Хто в ковчезі сховався, як Ной від потопу,
Той у вирі кохання вціліє один.

***

Чи потвора, чи красень - а пристрасть одна,
Аж до пекла спровадити здатна вона.
Тож закоханим байдуже, що в них за одяг
І яке небеса їм шатро напина.

***

Я дрімав, хтось схилився до вуха мені:
"Годі спати, не стрінеш удачу вві сні.
Що валятися - наче на смертному одрі,
Прийде час - і своє ще відлежиш в труні".

***

У коханої очі, вуста і чоло -
Зроду-віку ні в кого таких не було...
Я і слова не вимовлю, скутий жагою,
А ось поруч цілюще, живе джерело.

***

Відлунає ім'я твоє, ніби зурна.
Не сумуй, хай утішить горнятко вина,
І до того, як тіло твоє стане тліном,
Втіха з милою буде як вічна весна.

***

О всевишній, несила терпіти життя,
Бо від злиднів та горя нема укриття.
Ти з буття небуття учиняєш уміло,
То й мене увільни від такого буття.

***

Де ви ділись, шановані мною дядьки?
Лиш вино - мій товариш, один на віки.
Тож тримайся за ручку, підносячи глека,
Як нікому не треба твій потиск руки.

***

В день, коли загнуздали небес скакуна
І сузір'ям та зорям дали імена,
Коли долі людські записали в скрижалі,
Ми впокорені стали. Не наша вина.

***

Я на схилі років зажадав каяття,
Та не хочу пощади ані співчуття,
Бо гріховних спокус і відступництва всього
Мене вчило дароване звище життя.

***

Торував я до мудрості сотні доріг,
Міркував про незвідане - й спати не міг.
Сімдесят я прожив. І що встигнув збагнути?
Що нічого збагнути я, власне, й не встиг.

***

Світ не знає кінця і початку не зна.
Нас не стане, зітруться в віках імена.
Буде сонце вставати і зірка зоріти
Сотні тисячі літ. Після нас і без нас.

***

В цьому світі, сповитому підлістю й злом,
Нас життя пригощає отруйним вином.
Хочу я, щоб отрута не мучила довго -
Свою чашу одним випиваю ковтком.

***

Світ наш сіті спокус і розбещення сплів,
А земля - мавзолей і юдоль вічних снів.
Тут покояться воїни й сонми царів.
І красуні потрапили до хробаків.

***

Скільки в світіт чудес, скільки всюди принад.
Рай земний - весняний наш квітуючий сад.
Попід райським кущем, біля ніжної діви
Ти до щастя й блаженства іди навдогад.

***

Встаньмо вдосвіта, ранок дарує свій шал.
Що нам смуток, і сварка, й огидний скандал?
З насолодою пиймо цей вранішній подих
І хмеліймо, допоки ще повен бокал.

***

Ти до зла не хились, а роби лиш добро!
Бо не зло тобі друг, а добро, лиш добро.
Якщо зло і добро тобі в друзі прибились,
Вибирай однозначно - добро, лиш добро!

***

Тільки сутнє, як варте того, говори,
Тільки будучи вартим того, говори.
Двоє вух, та язик тобі даний один -
Двічі слухай, єдиний лиш раз говори.

***

Марнославцем, для влади придатним, не будь.
Будь бальзамом. Отруті подібним не будь.
Якщо прагнеш життя не прожить як нікчема,
Не збивай на дурне і злостивим не будь.

***

У колисці - дитина, покійник - в труні.
Ось і все, що про долю відомо мені.
Скільки віз не наповнюй пожитком-скарбами,
Все одно до межі добредеш впорожні.

***

Для достойних немає достойних відзнак,
Я достойному дам свій останній мідяк.
Хочеш знати, чи пекло існує насправді?
Суще пекло - це жити в гурті вовкулак.

***

Сотні літ я готовий палати в огні.
То не пекло, що сниться мені уві сні.
Я боюся нікчем; розмовляти із ними -
Ще страшнішим від смерті здається мені.

***

Не годиться вдаватись до лайки й образ,
А люб'язність тримати лише про запас.
Не розумно хвалитись нажитим багатством,
Не годиться знання виставлять напоказ.

***

В цьому світі підступних і підлих людей
Вуха щільно заткни, рот надійно заклей
І повіки зажмур, - хоч би трохи подумай
Про збереження вух, язика і очей.

***

Той блажен, хто в наш час не зробився рабом
У ганебній гонитві за жирним шматком,
Хто свій вік не потринькав на піст і моління,
А втішався життям і втішався вином.

***

Прожену я від себе святош, далебі,
Скільки будуть сидіти на нашім горбі...
То заманюють раєм, то пеклом лякають,
Не спроможні зарадити навіть собі.

***

Прокидайся, красуне, - і пісню заводь,
Спозаранку в застілля нас кличе Господь,
Бо за ніч сотні тисяч царів і героїв
Поміняли на рай свою трепетну плоть.

***

Де спочинок тривожним думкам віднайти?
Де той шлях, що вінчає кінець суєти?
О, нехай хоч надія була б: мов стеблина,
Через тисячу літ з-під землі прорости.

***

Що ти вартий на світі без волі небес?
Ти помреш - і не станеться жодних чудес.
Краще жити сьогоднішнім щастям химерним,
Ніж чекати біди, як зіщулений пес.

***

Поруч мене - красуня, а в серці - весна.
Вволю хліба Всевишній послав і вина,
М'яса добрий кавалок і дах від негоди...
То навіщо нам розкіш, навіщо вона?

***

Я в пригніченні духу. Надії нема.
Світ до скону триматиме, ніби тюрма.
Тож наповни-но келих, хай серце відтане, -
І закови ослабнуть, і зникне пітьма...

***

Покохавши, забув про свою сивину, -
Демонструю прихильність, неначе вину,
Всі зароки відкинув заради кохання,
Навіть розум впокорив, відчувши весну.

***

О нікчеми! Наш образ тілесний - ніщо.
Власне, й світ піднебесний, по суті, - ніщо.
Розважайтеся ж, тлінні невільники миті,
Бо вона не воскресне, - вона - це ніщо.

***

О, якби я причину життя міг збагнути,
Я зумів би і нашу кончину збагнути.
Те, чого не збагнув я, на світі поживши,
Не надіюсь, зі світу пішовши, збагнути.

***

Не тужи - майбуття не змінить все одно.
Краще думай про щастя, про дів і вино...
Каяття мені Бог не дарує ніколи.
А якщо й подарує - навіщо воно?

***

Гордовитість у серці зника від вина.
Сутність світу виразна стає і ясна.
Захмелівши, змінився б і сам сатана
І Адаму доземно вклонився б притьма.

***

Ми чалму із найтонших шовків продамо
І корону султана також продамо,
Навіть чотки, важливий набуток святоші,
На додачу за чарку вина віддамо.

***

Пий вино, насолода тілесна - у нім.
Слухай чанг, мелодійність небесна - у нім.
Поміняй і скорботу, і сум - на гуляння,
Бо мета, що найбільш доброчесна, - у нім.

***

Скільки тих, хто намарне розтринькують час,
Скільки тих, хто злобою пригнічують нас,
Скільки тих, хто ганьбили подобу людини
В золотому і срібному сяйві прикрас.

***

В житті так мало добрих, світлих днів,
Втопи в вині знервованість і гнів.
Творцю однакові і гріх, і послушання,
Тому живи, не боячись гріхів.

***

Добро і зло воюють, світ в огні.
А небо що ж? А небо - в стороні.
Прокляття і розкішні славослів'я
Незрозумілі там, в височині.

***

Все багатство не в золоті і не в шовках.
Нас на інше багатство покликав Аллах:
Залишайся собою за всякої скрути,
Залишайся царем і в старих лахманах.

***

Світ прекрасний - і що йому ця похвала?
Його зваба в полон моє серце взяла...
Як по правді - чудова ця наша обитель,
Тільки жаль, що багато в ній підлості й зла.

***

Квіти в лузі зачахнуть, що вдієш? Гай-гай...
І струмок врешті-решт обміліє, гай-гай.
Веселись, все одно тебе завтра забудуть,
Прах розвіють вітри-вітрюгани, гай-гай.

***

Дивовижний цей світ із жагою сприймай,
То Всевишній нам щедро дарує цей рай.
За бездомність, якою душа оповита,
Ти словами гіркими мене не картай.

***

Знов напровесні дощ нашу землю омив,
Знов у серці бентежний, юнацький порив.
Пий із милою вина в зеленому лузі,
Розбуди у землі всіх, хто досі тут жив.

***

Замість вин - мені вкотре холодна вода,
Замість страв і приправ - лиш якась баланда.
І при тому ще хочуть, щоб кланявся в ноги...
Ні, за все це - і спину згинати шкода.

***

Що ж, ти збився зі шляху і йдеш навманці.
Та хіба ж не однакова путь ця в кінці?
Ти силач чи каліка? Мудрець? Недоріка?
Не тужи - в цьому світі ми всі не жильці.

***

Тчу тканину життя, та зривається нить,
Йду я сонцю навстріч, та тьмяніє блакить.
Вітер жаром пекельним мене обвіває,
П'ю вино, але в горлі землею гірчить.

***

Наш творець повсякчасу вдається до див.
Не збагнеш: чи то ласку являє, чи гнів.
Ти безгрішний - жбурляє тебе у спокуси.
А як грішник - хіба в тому він завинив?

***

Від пиятики так я просякну вином,
Що й з могили нестиме вином, не лайном,
Тож якщо ти за день не спромігся хильнути,
Хоч дихнуть до могили приходь перед сном.

***

Добрів до обрію наш весен караван,
Та є ще в нас вином налитий жбан.
Сказав же мудрий: лиш вино ізцілить
І стишить болі невигойних ран.

***

Навіть землю напоїш - квітує вона.
Тільки дурень, їй-право, живе без вина.
Бо воно - вихователь. Лиш келих осушиш -
Зразу сутність твою кожен бачить сповна.

***

Так, я тямлюсь на винах, вони - не дурман.
Я впиваюсь настільки, що знаю свій стан.
Краще вже перед чаркою гнути коліна,
Ніж вітально вклонятись тобі, критикан.

***

Пий вино, безтурботна гульба - не порок.
Ще впаде і недоля на твій жеребок -
Небеса повернуться примхливо над нами -
Відберуть навіть хліба останній шматок.

***

Я, нікчема нещасний, піддався гріхам
І пожертв не збираюсь носити богам,
Від похмілля у мене в мізках тарарам,
Вірний келих лікує мене, а не храм.

***

Я полишив пиття. Та немає пуття.
Від нудьги, мабуть, мову зміню на виття.
Жодні ліки полегкості в душу не вселять,
Тільки чара вина - для Хайяма життя.

***

В дім молитви не кличте мене й на поріг,
Я - в гріхах. Чи не бог мені в цьому поміг?
Я - немовби повія, що вірить у гріх,
А до раю не йде, бо не знає доріг.

***

Я, тверезий, шукав і розваг, і вина,
Та побачив зчорнілу троянду, - вона
Ледве чутно мені промовляла: "Я гину.
Я весела й п'янка - а вина це страшна".

***

У житті цім сп'яніння - цінніше за все.
І коханої слово - цінніше за все.
Й вільнодумства кипіння - цінніше за все.
Й заборони забути - цінніше за все.

***

Може здатись, що істина - суща брехня,
А наука - нездарних голів маячня.
Та, сп'янівши, у сумніви ти не вдавайся,
Світлість думки й чуття не втрачай ані дня.

***

Ти небесних світил вираховував рух -
Я вином частував чарівних щебетух.
Не турботи дрібні, не посади й відзнаки,
А кохання й вино - моя суть і мій дух.

***

Серед вчених мужів благородства не бачу.
Та не здумай комусь ти відкритись, бідаче,
Бо твоя голова піде псам на поживу -
Й за тобою лиш вітер у полі заплаче.

***

Все, що знаєм про світ, - тільки здогад ума.
Все, що суще, навіки поглине пітьма.
Бо існує не те, що здається нам сущим,
Достеменного в світі - по суті - нема.

***

У шаленстві кохання холодним слід бути,
На сановних бенкетах тверезим слід бути.
Щоб і вуха, і очі, й язик були цілі,
І глухим, і німим, і незрячим слід бути.

***

Щоб долі догодити, ховай хандру і сум,
Щоб догодити людям, у мову всип ізюм,
Лукавство й хитрощі я часто брав у друзі,
Та підіймала доля мене всякчас на глум.

***

У страждання сповиті усі мої дні,
Ну, а в тебе вони - у гульні і вині.
Тільки ж знай, що на долю надія даремна,
З нею ти - як дитя у хиткому човні.

***

Замість золота й перлів, що тішать усіх,
Ми вбрання собі інше знайдемо для втіх.
Скинь прикраси й наряди, лишись у лахмітті -
Ти й у дранті царем залишитися зміг.

***

Всі пророцтва - полова, брехливі слова?
Хибні сумніви серце гризуть, як черва.
Випий чашу - і серце нехай веселиться.
Та щоб завжди твереза була голова.

***

По життєвій пустині йдемо навмання,
Тож пиха твоя, смертнику, - це маячня.
Ти для кожного кроку знаходиш підставу,
Хоч без волі Творця не минає і дня.

***

Ти одна в моє серце кохання несла,
Горем серце моє твоя смерть обпекла.
Лиш з тобою терпів я всі прикрощі світу.
Що вартують без тебе мирські всі діла?

***

Чи ліпив мене раю, чи пекла владар,
Цих загадок лантух - не для мене тягар.
Маю лютню, вино - і мій ангел зі мною,
А тобі це - надійся - відкриє грабар.

***

Жодній жінці ніколи не лізь під каблук,
Розлучайся із кожною легко, без мук.
Бо життя пролітає - й краса швидкоплинна,
Мов примара, ураз вислизає із рук.

***

Ти для мене була - як зоря золота.
Ти померла - й обсіла мене самота.
Тільки разом ми знали, як жити на світі.
Що без тебе цей світ і його суєта?

***

У неволю кохання - я серце віддам
І в молитві змалію: кохана - мій храм.
Ти за примхи дівочі не гнівайся дуже.
Бо ж - коханий, і дякуй за те небесам.

***

По розлуці - до тебе лечу з усіх сил,
Тільки б вітер нещадний не збив моїх крил.
Я сліди твої, наче святиню, шукаю,
Ти яскрава красою, мов сотні світил.

***

Бачив: п'яний дідок перекинувся в рів
І, блаженно дрімаючи, щось белькотів.
Я, проходячи мимо, почув кілька слів:
'Бог прощає своїх легковажних синів'.

***

В каяття мене кличуть похилі роки.
Лиш тепер від полуди звільнились думки.
Я, нікчема, до Божих велінь не вслухався -
Намагався чинити усе навпаки.

***

Чесноти занедбав я. Від ранку й дотемна
Затягує підступно мене трясовина.
Я справді п'яний нині, пробач мені, Аллах, -
То - від вина кохання. Й ніяк не від вина.

***

Із усього, що Бог мені вибрати дав,
Взяв я хліба шматок і постелю із трав.
Для рятунку душі я постив і страждав -
Хоч злидар, - за візира багатшим я став.

***

Думав, наше життя, то Аллаха вінець,
Та сказав мені з болем учений-мудрець:
'Наймудріше, до чого дійшов я: померти
Ув обіймах коханки. нехай йому грець!'

***

Таємниці буття огортає імла,
Через те відкриттям ні одна не була.
Так хотілося морок жаский розігнати...
Але тануть у нім наші думи й тіла.

***

Чи направду цей світ мав початок-зачин?
Як творець налаштовував колесо-млин?
Мудреці міркували про це, мізкували,
Та пояснень добути не зміг ні один.

***

Я жагою палав і впивався гріхом,
Я вставав для покути і падав ничком,
Не спроможний спокусу і хіть подолати.
Чом ведеш ти, Всевишній, гріховним шляхом?

***

Якщо гріх на мені, то не з власної волі.
І дорогу долаю не з власної волі,
В напівтемряві йду я, здійсняючи ревно
Все, що визначив Він, а не з власної волі.

***

Суть буття - то горіх не для кепських зубів,
Не збагнеш незбагненне, хоч як би хотів.
Краще пий-випивай і тупій непомітно.
Що те змінить, що неук ученість посів?

***

Справ земних осягаючи втрачену суть,
Серед люду безумцем і дурнем не будь.
Мудреці в насолодах тамують тривогу.
Ти її у замріях сп'яніння забудь.

***

Де він, той, хто вино поміняє на квас?
І невір'я на віру оберне для нас.
Чи вдалося комусь відректися від світу?
Де ж він, той, хто лиш істину бачить всякчас?

***

О Всевишній, означив Ти всі мої дні:
Ті - веселощів повні, а ці ось - сумні,
Та й грішу я з Твоєї всевишньої волі -
І настільки, наскільки дозволиш мені.

***

Дав красуням звабливі обличчя Господь
І вуста чарівні, й похітливую плоть.
Як тут можна думок про спокусу зректися?
Хай би спробував Сам ті принади збороть.

***

Коли люба Тобі й недотепи клятьба, -
То не можна й мене полюбити хіба?
Я й півкроку не годен ступити без Тебе,
Відпусти - не годжусь я Тобі за раба.

***

Я, просяклий вином з голови і до п'ят,
Звинувачений в тім, що п'яничка й вар'ят.
Та коли б же гріхи тільки винами пахли,
Звідусіль би незгірший летів аромат.

***

Твою логіку я зрозуміти не вмів -
І свавілля Твоє, і розгнузданий гнів.
Благородство цькуєш, а підлоту голубиш,
Потураєш порокам і славиш ослів.

***

Йди з добром до людей - і воздасться тобі.
Скромним будь - і не згубишся ти у юрбі.
Із маленьким муравликом краще зріднися,
Аніж з тим, хто в гордині погруз і чваньбі.

***

Захмелілі думки огорта очмана,
До знетями розчулює чанга струна.
Є ще досить вина. І наповнили келих, -
Не мели язиком - не розхлюпуй вина.

***

Час розваг бережи від набридлих турбот, -
Недоглянутий лан обсідає осот,
Тож плекай насолоди і втіхи бездумні
І хмелій від вина та любовних щедрот.

***

Щастя прагне багатий і прагне бідняк.
Та кмітливець його здобува - не вахлак.
Ти щоденно за щастя борись відчайдушно -
Вислиза воно з рук недотеп і зівак.

***

На стежинах кохання не втрать чистоти,
Бо дороги в прожиті роки не знайти.
Що журбою ми здатні змінити на світі?
Порятуймось вином - од життя марноти.

***

Коли примхи і хтивість тобі на умі,
Ти бредеш манівцями у глупій пітьмі.
Ти ж явився в цей світ як людина, їй-богу,
То невже з перепою сконаєш в корчмі?

***

Не цурайся скарби наживати горбом.
Навіть впавши з коня, залишайся верхом.
У бідняцькім лахмітті ти гідність не страчуй,
У багатстві не стань різним модам рабом.



Бабине літо

Павутинка бабиного літа -
Ієрогліф сонячного скрику:
"Прощавай, іще одна прожита
Наша днино, скорбнице велика".
Стільки в тобі стоптаної віри,
Із пожухлим листом вперемішку.
Заголосять сонячні клавіри
Над твоїм, о дню, вмирущим ліжком.
Павутинко, спраго невтоленна,
Нерозгадний розчерку вмирання!..
Пагінцем постукає зеленим
У моє вікно зоря світання,
Але ти на дальнім перегоні,
Як прийде пора літа збирати, -
Спомином торкнеш мені долоню,
Мов рука того, кого я втратив.



***
Сміялося сум"яття самоти.
"Пробач-прости".
Слова твої нещадні, мов кати.
"Не ти..."
Химера-нявка в мареві півсну.
"І не благай".
Заплів у мріяння тебе одну.
"Прощай".
Я раболіпству кинуся до ніг.
"Їй-бо, дивак".
Лелітки сонця оберну на сніг.
"Овва".
Я розчинюсь в етері, як сльоза.
"Ти насмішив".
Я був, я жив, я все тобі сказав.
"Ти жив?"


***
На незнаній дорозі, за вигоном днів
Я згадаю цю мить, ніби напад ядухи.
Що я, трепетом повен, сказати хотів,
Чи хоч трішки до твого долинуло слуху?

Наче листя в саду, розметає стежки,
Захурделить на вулицях нашого світу.
Скрижаніє душа - й навіть потиск руки
За політтям не зможе її відігріти.

Наволоком розпушений лан по стерні
Недорідним, убогим віддячує жнивом.
Загадкові й всуціль нерозгадані дні
Ми, на жаль, не змогли ознаймити як диво.

Ми, на жаль, не змогли... Не сприяли зірки?
Не дали нам у жили небесного струму?
Поясни ж, поясни. Мені те невтямки,
Тільки душу надсадно стискає від суму.


Хутір

За рікою тільки терен, луг, просяклий молочаєм,
Та нетоптані високі спориші.
А мене у ріднім краї вже ніхто не зустрічає,
Бо на хуторі не стало ні душі.

Перехняблені ворота стиха-стиха заскрекочуть,
Відкриваючи убогий виднокруг.
А колись давно, в дитинстві, ось у цьому домі отчім
Не було затісно радості й добру...

З-за серпанку з-за густого просочилася засмута -
Й загніздилася в верхів"ї лип старих.
А щемлива нота лугу і в розлуці не забута,
Цього хутора забути я не зміг.




***
Розгойдує човен почвари старих комишів,
Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,
Відлуння стихає в задумі русалки-душі -
Її таїну необачно воно не зурочить.
Не раньте, будь ласка, її єретичність святу,
Ймовірно, смішну, коли око примружити зизо.
Мрійлива, тендітна русалка в клечанні-цвіту -
Це й ваша душа, що скорузне під глицею й хмизом.
Невпомірки глузд і незмінний тягар простоти
Коромислом часу обчімхують пагіння росту.
І ти вже насправжки не певен: це ти чи не ти -
Й наївність виводиш із себе, неначе коросту.
Розгойдує човен почвари старих комишів,
Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,
Відлуння стихає в задумі русалки-душі -
Її таїну необачно воно не зурочить.



***
Ти мені передвіч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
Я - краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я - листок на вітрах, - не пройма бурелом.

Запопадлива втома стирає розпуку
І надія улесливо гладить чоло.
Не про мене це, доле. Пусти мою руку -
Вирушаю навспак, хоч би як не було.

Не дихнути у куряві сплюнутих слів,
Затуманює душу сльотава зневіра.
Я прошкую туди, куди Він повелів,
Я на цих перепуттях - Господня офіра.

Ти мені передвіч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
Я - краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я - листок на вітрах, - не пройма бурелом.



***
Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога -
Й чагарі обступають стирловано - в прагненні див,
І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Ніби смертним гріхом - та й не тільки оден - завинив.
Крижаніє душа і все тіло в голодному зморі,
Чим же, Велесе, винен скотарський зневажений рід?
Ти - творитель достатку, розрадник у бідах та горі...
Врешті, й ми - не з ламких, ми таки не з гнилястих порід...
А скотарські престоли жадають свавільної долі,
Що сумірна шаленству таких недосяжних зірок
І не здатна зміняти намистину власної волі
На земні-преземні крем"яшок, черепок чи скребок.
Нам Сварог, і Дажбог, і Перун навіщують сприяння...
Тільки, Велесе, ти над усе, над усе - на віки,
Під небесним оцим ненадійним, хистким одіянням
Ми з тобою в молитві назавше йдемо напрямки.
Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога -
Й чагарі обступають стирловано - в прагненні див,
І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Ніби смертним гріхом - та й не тільки оден - завинив.



Шаткую капусту

Капустини січу, наче відчай шматую на друззя,
Мов минуле - на клапті болючих зневір і образ.
Заяскріло карміном на дальньому-дальньому прузі,
Повернись, моє сонце, до мене іще хоч би раз.
Я шаткую капусту затято, надсадно, надривно,
Геть на гамуз січу, аж на зрізах сочиться в мені...
Жилкуваті листки, котрі стьожками ляжуть безживно, -
То мої, гріховодника, всує розтринькані дні.
Капустини січу, наче дні переводжу нінащо,
Розпатловую миті - куйовджу лапату листву.
Засвіти, моє сонце, мене зрозумієш найкраще,
Засвіти, засвіти, я в надії й чеканні живу.
Капустини січу, наче відчай шматую на друззя,
Мов минуле - на клапті болючих зневір і образ.
Заяскріло карміном на дальньому-дальньому прузі,
Повернись, моє сонце, до мене іще хоч би раз.


***
У телескоп дивися чи в лорнет,
Не розгадаєш вічності секрет...
Не вартий шеляга душі порив -
Ніхто з-за річки Лети не приплив.
Вижебруй срібняків у майбуття,
Пиндючся, чванься - це і є життя...
Цурайся мрій, корись лихій рахубі -
Що вдіяти, ми світові нелюбі.
...Судомне тіло опанує шал -
Віддаленіє в безвісти душа.
І тільки зорі на мільйони літ
Вкарбують в небо наш незримий слід.



***
Мій виднокіл сум"яттям захурделило...
На рунах мрії - ожеледь зневір.
В три нитки чисниця - НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.

Обшарпана душа і рам"я зношене...
Знеможений, чи годен я благань?
Ще вчора ти пішла від мене, осене,
Повірнице розпачливих жадань.

В моєму возі - дивною розворою
Жага невибута, їй право, вигляда.
Ну, хто закрижанілий лан розорює,
Пройдеш на плуг - і жодного сліда...

Дорога болю з карбом незатоптаних,
Загублених у безвісті слідів -
З чиїмись сподіваннями і втомами...
Хіба такої долі я хотів?

Хіба - з колиски - віру в силу сволока
Я всотував у серце надарма,
Хіба рокований я був під волю Молоха,
Якому і жертовника нема?

Мій виднокіл сум"яттям захурделило...
На рунах мрії - ожеледь зневір.
В три нитки чисниця - НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.



***
Загубилася у віхолі дорога
Антських і склавинських молитов.
Доле, ми брели кудись, небого,
Навраттям розбурхуючи кров...

Безберега річка білою сагОю,
Підступила до зарінку - до хрестів.
Значить, шлях страждання був лише маною -
Бо ж ріку ніхто не переплив...

Благовіст надії змінять передзвони
Обважнілих оберегів - кладовищ.
І предвічна тиша з неземних амвонів
Осінить божественним: "Облиш..."

Я ішов затято, позбивавши ноги,
Озирнувся - курява і мла...
Загубилася у віхолі дорога,
Не знайти... А чи вона була?



У лікарні

Лікарняна журба. У вікні -
Забинтовані рамою хмари.
Тінь далеких дерев на стіні,
Мов у безвість споряджені мари.

Вже розвиднілось. Ніч - як роса:
По шибках зісковзнули краплинки.
Не мені, не мені ця краса...
Задрімати хоча б на часинку...

А ковалики тишу кують
У сумній холодниці палати,
Де недуг і страждань каламуть,
А надій і жадань - ані цяти.

Лікарняна журба. У вікні -
Забинтовані рамою хмари.
Тінь далеких дерев на стіні,
Мов у безвість споряджені мари.



***
Я вдячний тим, хто заважають жити,
Не пробачають слабкостей і втоми
І навіть виднокола мого світу
Затьмарити стараються свідомо.

А вже нікчемний промах чи невдачу
Завважать миттю - і візьмуть на кпини...
Спасибі вам. Давно вже я не плачу,
Давно з розпуки не згинаю спину.

Бо знаю протидію від отрути -
Сильнішу від хандри і від зневіри.
І вам мене до плахи не нагнути,
Де кожна тріска - мов клеймо сокири.

Це ви вселили в мене силу духу -
Покаменований, підводжуся певніше.
Кайданник долі, зневажаю скруху -
Й від того на душі стає світліше.

Якби мені не завдавали втрати,
Не ображали, не чинили глуму,
Хіба сповна я щастя б міг спізнати
Від іскор доброти людського тлуму.

Якби мені не дошкуляли вволю,
У терниках сильце не лаштували,
Хіба навчився б не коритись болю
І мав би я достойні ідеали?

Я вдячний тим, хто заважають жити,
Не пробачають слабкостей і втоми
І навіть виднокола мого світу
Затьмарити стараються свідомо.



***
Коли безликі многолюддя світу
Затьмарить заморозь на сірому вікні,
Останні відсвіти і сонця, і блакиту
Ще довго нуртуватимуть в мені.

І вклякну я в притворі свого віку,
Передчуваючи потребу вівтаря...
Яка нас візьме під свою опіку
Далека загасаюча зоря?

Які футболи, моди й піснеспіви
Спроможні вгамувати цей мінор?
Як журно жить в очікуванні дива,
Коли гнітять руїна і розор.

І, може, там, на хорах цього храму,
Зневаживши мобілки й Інтернет,
Над краєм вічності вернуся я до тями,
Осміяний філософ і поет.

Коли безликі многолюддя світу
Затьмарить заморозь на сірому вікні,
Останні відсвіти і сонця, і блакиту
Ще довго нуртуватимуть в мені.



***
На високих вітрах розчинилося слово "прощай",
Задзеркалля небес потьмяніло на вічну розлуку,
Зневиразнивши віру - забуту дорогу у рай,
А натомість на відпуст лишивши знетямлену муку.

Цілу ніч гамував я ридання, читавши псалтир.
Перемітка в вікні - наче драми остання заслона,
А за нею - пустир, нескінченний холодний пустир,
І свіча скрижаніла, і тьмава подоба ікони.

За незнані поля, де схрестились останні путі, -
Завірюхи, дощі й буревії скликатиме тризна...
Ти ніколи вже більше не стрінешся в цьому житті.
Та й хіба то життя? Затамована сміхом трутизна.

На високих вітрах розчинилося слово "прощай",
Задзеркалля небес потьмяніло на вічну розлуку,
Зневиразнивши віру - забуту дорогу у рай,
А натомість на відпуст лишивши знетямлену муку.



***
Любострастя віри і покори,
Пронижи мене палким промінням,
Душу занехаяну і хвору
Вбережи од мли гріхопадіння.

Бо химери успіху і слави
Тьмарять видноколо, нечестиві.
Поверни мій всесвіт нелукавий,
Дні мої прості й неметушливі.

Не мені ці заздрощі і кпини,
Здатні почуття закам"янити...
На душі рубці і шкарубини
Довго будуть ще мені ятритись.

Найчистіша чистота чесноти -
Вистраждане мною покаяння:
Якомога далі від пишноти,
Од фальшивих слів і величання.

Любострастя віри і покори,
Пронижи мене палким промінням,
Душу занехаяну і хвору
Вбережи од мли гріхопадіння.


Дзвонар

Вже дніє. Закрадається надбілок...
Ось-ось у храмі гряне: "Слава в вишніх!.."
А третій дзвін всеношні мов розділить
Весь вік на час прийдешній і колишній.

І небеса блаженство розпросторять,
Просякнувши мажорами тридзвону.
І рокотанням янгольського хору
Розірвуть нечестивості запону.

Як хороше стояти на дзвіниці,
Душею ловлячи тремкі здригання міді,
І бачити, як люди милолиці
Стають ураз просвітлено-погідні.

Ген галайда, що збився із дороги,
Удари чуючи, направив путь до храму,
Спочине тут од скверни і знемоги,
Наповниться небесними дарами.

Колись мені служило тут клепало,
Допоки ми на дзвони розжилися,
Воно також до вічності взивало,
Як шемріт листопадового листу.

А потім я озвучив благовістом
І церкву, й благовірних на притворі,
Наповнивши служіння вищим змістом,
Себе збагнувши в дзвонів переборі.

Коли торкнуся "серця дзвона" - била,
Мене самого огортає острах,
Немовби я в політ лаштую крила
Чи впевнююсь: леміш достатньо гострий?

Бо хліборобського я єсьм приділу,
Дзвонарствую не в славу і не в плату.
Ось чересло кріплю я до гряділя -
І нумо плугом скиби батувати.

Ось мій удар - збудися од дрімоти...
Ось перебір - не оминути скону...
Від смутку, безнадії і скорботи -
До євхаристії високого канону.

Ось ще удар - і дійство почалося...
Ось перебір - і знову все до скону...
То майстер-дзвінник це многоголосся
З металу вивів - з мертвого полону.

Щоб рятувало з приступів мерзоти,
На зламі Боговіри й самострати, -
І дух Щезун пощезнув без звороту,
Ані душі не владен подолати.

Вже дніє. Закрадається надбілок...
Ось-ось у храмі гряне: "Слава в вишніх!.."
А третій дзвін всеношні мов розділить
Весь вік на час прийдешній і колишній.



***
У цім світочку ницості і глуму,
Оглушеному лементом лакиз,
Найлегше недотепі й тугодуму,
'Не знавшим разниці' - де лицар, де харциз...

Козиряться чванливі бузувіри,
Гнуздають ошелешених сіром -
І вже, немовби справжні машталіри,
Поцьвохкують над нами батогом.

П'яніють од кальяну і 'шампані',
Зневаживши медівку й сирівець.
Безчинствують, бо впевнені зарані -
Напевно послугує повідець.

А з нас авжеж не піна - кінви крові -
Впивайтеся, кружляйте залюбки...
Комусь бо вже - нові хрести тесові
І заготовлені на провід глевтяки.

Нахабство не личкується словами,
На мудреців не вирядиш нікчем.
Прийдешній час, надіюсь, буде з нами -
Хорошим світлим справедливим днем.



***
З таким розмахом, римоплети,
Злетіти вам авжеж несила.
Жінки прилащують поетів,
Аби підрізувати крила...

Ну, а Лаури й Беатріче?
Так то ж бо марева, химери.
Прекрасні Дами вас покличуть,
Бо наготовлені вольєри.

Ви мастаки боготворити,
Тож першу-ліпшу - у богині...
Слова обраниць: 'Ми вже квити.
А ви були такі неспинні'.

З таким розмахом, римоплети,
Злетіти вам авжеж несила.
Жінки прилащують поетів,
Аби підрізувати крила...



***
На розкопі зотлілих печалей
Освіжаємо душі розрадою:
Світ минулий - тривкий і тривалий,
Коли досі про нього ми згадуєм.
Копирсаємо в праху спочилих,
Навіть в черепа згляді містичному,
А чи в поруху кістки з могили
Не вбачаючи злого й незвичного.
Загубились віки і народи...
Запіщанились снами тривожними.
Стліли прахом чини й нагороди.
Ми їм суддями стали безбожними.
За віками віки, за віками...
З буревіями світ і з завіями
Археологом стане над нами -
Над розкопом із нашими мріями.



Бовван

Ти ладуєш світ на свій копил.
На розпадках - розгалуззях часу
Стримуєш наляканих кобил,
Так, як я укоськую Пегаса.

А свавільний пращур-голоштан,
Усмиривши напівдику волю,
По тобі звіряє свій талан -
Недомисну лиходійку-долю.

Ти йому надій не пантелич
На рипких котурнах провидіння...
Хай твій гнів пом'якшує терлич, -
Наче заводь, заволікши рінню.

Ти ладнаєш вік на свій олтар,
Звідусіль - суцільна заволока.
Може б, десь подітись, та чагар
Виднокруг стискає за півкроку...

Ти ладуєш світ на свій копил
На розпадках - розгалуззях часу.
Власне, то й не час, а тільки пил
При останніх гуках парастасу.



Слова

Ганьбиш мене за шумовиння слів,
Що буцімто до мови не дотичні.
Але ж таких я вигадать не вмів,
Були б вони кощаві й рахітичні.

На лузі споглядаєш квіточки,
Не знавши, що стокротки то - їй-право!
А на ставку - тобі це невтямки -
Не зілля, а клечається купава.

Й вільшанка - це ж таки не горобець,
І гаїчки - лиш на загал синиці.
Й трава - не все трава, бо є щирець,
Є череда, могар і є мітлиця...

І віхола, завія, заметіль
З метелицею й хугою сліпою -
В поезії таки не самоціль,
Бо є ще хуртовина із курою,

І хвища, й завірюха, і пурга,
Зав'юга, шквиря, курява зі снігу,
Оруга і буран, як пилюга,
Поземок, хурія, охиза і хурдига...

Здавалося б, то зайве нам, - прецінь
Є втіха навертати в діалекти.
Без слів таких життя було б мов тінь -
І не спасли б 'гламури' та 'респекти'.

Ганьбиш мене за шумовиння слів,
Що буцімто до мови не дотичні.
Але ж таких я вигадать не вмів,
Слова це всі народні й поетичні.



***
Стою на березі ослизлої сльоти,
Каправе око ліхтаря з надлому...
Не перейти і не перепливти
Цей безвідрадний морок невідомий.

Відсіль немає знаку вороття,
На денці серця тенькнув жаху шеляг.
Навіщо ти лягла в моє життя,
Дорого мимолітного пришельця?

Навіщо карбував я тут сліди,
Слізьми омиті, кров'ю і потами?
Дорого, ти прихід мій пережди,
Тоді й відхід відбудеться не з нами...

Стою на березі ослизлої сльоти,
Каправе око ліхтаря з надлому...
Не перейти і не перепливти
Цей безвідрадний морок невідомий.



***
Поділений світ і на стани, й на касти,
Як важко на гідність проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У твані зневаги не втратити честь.

Ми ходимо - наче зачумлені віком,
Смішні у манерах і правилах гри,
Над нами базіки й нудні недоріки -
Ще й закамуфльовані під прапори.

Де думка - не думка, - сама мертвечина,
Де миршавець влади ладнає копил,
Собі доведи, що ти, врешті, - людина,
Не збавлена глузду, завзяття і сил.

Нехай над тобою клубочуться хмари,
В яких неможливо свінути зіркам,
Світи-озоряйся крізь тьму і почвари,
Адже непотьмарений промінь - ти сам.

Поділений світ і на стани, й на касти,
Як важко на гідність проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У твані зневаги не втратити честь.



Мої рубаї (не Хайям)

Кажуть, я мовчазний, відсторонений тип.
Дорікають оті, хто від крику охрип.
Кажуть, був би базіка й молов без розбору,
То мене вже давно в депутати взяли б.

Слово мовлю – і чую зневажливе: «Цить!»
Обступив частокіл кожен крок мій і мить.
То найбільш безпардонний брехун і падлюка
Все повчає мене, як по совісті жить.

Я, можливо, простак, та не дегенерат.
Це не я лиходію довірив мандат.
То чому ж він, подавши улесливо руку,
У гноярку мене зіштовхнув, супостат?

Я у поті чола свій виорюю лан,
Не безрідний ховрах, не іван-покиван…
Не повинен, їй-богу, я падати в ноги
Будь-кому: президент він, прем’єр чи “пахан».

 

м.Радивилів, Рівненської області.



Создан 22 дек 2008



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником