Володимир ЯЩУК (м. Радивилів). Фотоальбоми і нариси

Федір Бортник: патріотичний характер, сформований обставинами




Володимир ЯЩУК

(м.Радивилів)

 

За десяток років, уже на схилі віку, він зібрав і опублікував маловідомі матеріали про яскравих особистостей, причетних до історії нашого краю – генерала УГА Мирона Тарнавського, письменників Модеста Левицького і Юрія Горліса-Горського (знав Юрія особисто), лікаря-просвітянина Петра Шепченка, священика Іоанна Петровського, військовика армії УНР Максима Борового, винахідника-бджоляра Лянкова, а ще друкував у різних виданнях Галичини і Волині спогади про пережите в 30 – 50-і роки, про навчання у Брідській гімназії, про знайомих та друзів, котрі стали жертвами політичних репресій, як і він сам.

Цікава й складна особиста доля Федора Бортника. Народився він 1911 року в містечку Радивилові, яке тоді було прикордонним пунктом Російської імперії. Батько керував цегельнею князя Урусова, а також мав власну цегельню. Предки батька, Каленика Даниловича, оселилися в містечку ще в XVIII ст., переї­хавши з Гали­чини як незале­жні громадяни. Займалися тут бджільництвом, точніше його різновидом – бортництвом (організація пасік у дуплах дерев і в колодах на деревах). Звідси прізвище. Мати, Олена Юхимівна, дівоче прізвище Снєгур-Шмигельська, була крав­чинею – шила в основному жіночий одяг.

У 1918 – 1919 роках Федір Бортник навчався в українській народній школі, затим до 1926 – в польській семирічці. У 1924 році став членом молодіжної організації "Пласт"" і перебував у ній, ведучи активну діяльність, до 1928-го, коли та була заборонена польською владою. (2). У 1929 – 1933 роках навчався в гімназії в Бродах. У 1931-му вступив до Організації українських націоналістів. «Після смерті матері в лютому1928-го, – розповідав мені Федір Каленикович, – я почав жити самостійно, займався малярством, яке давали добрі прибутки, тож мав змогу поступити на навчання до гімназії, до 5 класу, і за чотири роки здобув там атестат зрілості».

За його спогадами, з Бродів на Радивилівщину в цей період поширився вплив Організації Українських Націоналістів, під її вплив потрапив і сам Федір, адже багато учнів Брідської гімназії належали до цієї організації. Велику роботу проводили Степан Борщ, студенти Гриць Реплянський, Микола Матвійчук, інженер-доцент Львівської політехніки Микола Туркевич… Важливу роль у пробудженні національної самосвідомості відігравало в Бродах офіційно зареєстроване польською владою Товариство українських студентів «Смолоскип», до якого 1933 року вступив і Ф.Бортник, уже ставши студентом юридичного факультету Львівського університету. Крім згаданих вище активістів, у «Смолоскипі» активно проявляли себе, як йому запам’яталося, студент Краківської художньої академії Бурачок, студенти Брідської гімназії Сидор, брати Гром’яки, Реплянська, Павула, Заяцівна та інші. Щотижня відбувалися збори членів товариства, на яких виголошувалися реферати на тему дня – з історії та економіки України, робився огляд преси за тиждень, пророблялися статті зі львівського журналу «Студентський шлях», що видавався тоді у Львові під редакцією Богдана Кравціва. Вшановувалися свята – День проголошення незалежності України 22 січня 1918 року та День Злуки УНР і ЗУНР, проводилися заходи до річниці загибелі українських студентів під Крутами 29 січня 1918 року. Були й святкові вечори до Великодня та Різдва за юліанським календарем. Приміщення наймали, як правило, в єврейському кінотеатрі «Палас». (5).

З років свого студентства в Бродах згадував Федір Бортник і українську бурсу. На навчання він доїжджав щодня, на останньому курсі у зв’язку з необхідністю готуватися до іспитів на атестат зрілості часу на підзаробітки приватними уроками не лишалося, і про це своє важке становище розповів товаришам по навчанню, які жили переважно в українській бурсі імені Маркіяна Шашкевича в Бродах. Ті, вочевидь, про скруту Федора поінформували префекта бурси І.Сеника і його помічника С.Туркевича. На початку жовтня 1932 року І.Сеник запросив Бортника на розмову і після короткої бесіди велів написати заяву з проханням про безплатне проживання в бурсі (а це обходилося в 40 – 45 злотих на місяць). Так Федір Бортник опинився в середовищі свідомої української молоді, яка цікавилася минулим свого народу і багато знала про українських героїв. Значною мірою цьому сприяло те, що викладач української мови і літератури доктор Зенон Лопатинський вимагав, щоб учні вивчали історію України за працею Михайла Грушевського, влаштовувалися й іспити з цього предмета. Ф.Бортник згадував про приїзд у бурсу митрополита Андрея Шептицького, його щиру бесіду зі студентами, про вшанування Тараса Шевченка 12 березня 1933 року (показував мені фото) – з відповідними доповідями і піснями (співав хор бурсаків під керуванням Кості Мокрицького). (5).

Коментуючи фото, яке він умістив у другій книзі історико-мемуарного збірника «Броди і Брідщина» (Броди, 1998, с.227), Федір Каленикович пояснив мені, що на ньому префект бурси І.Сеник, його заступник С.Туркевич, викладач гімназії отець М.Осадца, отець доктор Зафійовський, учні Андрій Турчин, Кость Мокрицький, брати Роман і Богдан Мончуки, Василь Ящун, Василь Гогоша, Дозьо Котельницький та інші.

Після закінчення Брідської гімназії Федір Бортник два роки вчився на юридичному факультеті університету в Львові. У бібліотеці Федора з’явилися перші видання творів І.Котляревського, прекрасне єкатеринославське видання творів T.Шевченка, праці про Україну, видані ще до Першої світової. (10). Усе це було конфісковано й знищено польською поліцією після арешту Ф.Бортника у серпні 1937 року в справі Ярослава Старуха (згодом командувач УПА в Закерзонні).

А привід для арешту був такий.

У першу неділю серпня українці щороку збиралися на Білій горі біля села Підлисся (нині Золочівського району на Львівщині), щоб ушанувати пам'ять уродженця цього села, видатного нашого поета Маркіяна Шашкевича (1811 – 1843), який сприяв пробудженню українського національного духу на «підавстрійській» Україні. Про цю гору сам він у вірші «Підлисє» писав:

 «Підлисецька горо біла!

Як тебе не бачу,

Так ми тяжко, так ми сумно,

Що трохи не плачу».

Того дня 1937 року Федір Бортник з майбутньою дружиною та кількома знайомими поїхав на Білу гору. Погода стояла чудова, зібралося багато людей. Після врочистого богослужіння та відвідин Підлисся Федір і його приятелі в піднесеному настрої вже надвечір повернулися до Радивилова. А в ту пору в місті і довкола нього саме відбувалися військові маневри, тож на вулицях траплялося багато польських жовнірів.

Кілька українських хлопців вирішили зайти в міні-ресторан пана Гакена, розташований у центрі (на цій території тепер райвузол зв’язку). Хороший настрій, як то нерідко буває, вилився в спів українських пісень. Вікно на вулицю було відчинене, і пісні чулися і там. Це не сподобалося якомусь польському офіцерові, що проходив мимо. Він зайшов досередини і зажадав припинити спів. Виникла словесна перепалка, офіцер, не чекавши спротиву, скипів, вихопив з кобури пістолет і вистрілив в одного з юнаків. Постріл виявився смертельним.

Так загинув Михайло Пороховник з вулиці Почаївської. Ця трагедія відізвалася болем не лише в серцях численних його родичів. Українців у Радивилові охопив гнів: це ж треба, щоб чужинці не тільки глумилися над населенням Волині, але й чинили розправи.

Похорон Михайла Пороховника вилився в багатолюдну маніфестацію, що мала виразно політичне забарвлення, адже за священиком Лонгіном Тарановським, настоятелем церкви святого Олександра Невського, йшли українські юнаки з синьо-жовтими національними прапорами.

Влада була неябияк стурбована наростанням народного гніву.

Отож ще до похорону, вранці в понеділок, наступного дня після вбивства, польська поліція провела арешти серед національно свідомої молоді. Нагрянули з обшуком і до Федора Бортника на вулицю Чиншову (нині Комунальна), була конфіскована його обширна бібліотека з багатьма раритетними, рідкісними виданнями. А Федора відвезли в слідчий відділ поліції в Дубно.

Почалися допити – не допити, а тортури. Кілька разів Ф.Бортнику, зв’язаному й підвішеному, заливали в ніс воду, аж він непритомнів. Але вже після першого такого «затоплення» він, як розповідав мені, перестав відповідати на будь-які запитання, а з наступного дня відмовився приймати їжу. Слідча поліція не могла довго тримати заарештованого у себе, тож через кілька днів відправили Ф.Бортника до в'язниці. Тут уже знущань не було, тюремна адміністрація не дозволила слідчим розпускати руки.

У тюрмі Федору стало відомо, що арешти серед української молоді прокотилися по всій Волині, особливо не подобалися польській владі люди з середньою освітою, студенти вищих навчальних закладів. Ф.Бортник, як-не-як, уже встиг провчитися два курси на юридичному факультеті Львівського університету. З села Ситного був заарештований магістр права Григорій Оборський, з Дубна потрапили за грати студент Краківського університету Арсен Галій і гімназист Винниченко, з Кременця – Пшеничний, з Луцька – Микола Скоп’юк... Але, очевидно, вагомих підстав тримати їх у в'язниці не мали, тож невдовзі почали звільняти.

Федора Бортника звільнили тільки через півтора року, після закінчення розгляду справи Ярослава Старуха та його прибічників. Усіх їх – і Ф.Бортника – звинувачували в належності до Організації Українських Націоналістів. У довідці, яку Федорові видали, значилося, що справа відносно нього припинена «з огляду на брак доказів вини».

Ті півтора року, проведених у в'язниці, дали багато часу для роздумів про становище українців у Польщі, про її колоніальну політику, про ті злочини, що їх вчинила польська влада на наших землях. Перед очима був і добрий приятель Федора – юний Михайло Пороховник. Чому так зухвало чужинці можуть відбирати життя в українців? Лише через те, що ненавидять нашу пісню, нашу мову? Це викликало нездоланне бажання помсти, відплати, бажання боротися за незалежність України.

Аналізуючи пережите, Федір Каленикович часто згадував і більш свіжі трагедії: наприклад, факт убивства в Львові композитора Ігоря Білозіра, з яким розправилися за його українськість, за те, що не бажав пристосовуватися під моду на пісні, нав’язувану проросійськими силами. Ця розправа дуже схожа за цинізмом на ту, яку свого часу вчинили над композитором і співаком Володимиром Івасюком.

 Бортникове бажання боротися за національні інтереси українців не могли зламати ні польські тюрми, ні концтабір у Березі-Картузькій, де Федір Бортник опинився в 1939 році.

Під слідством у Дубенській тюрмі Федір перебував до березня 1939-гo. Але 1 вересни 1939 року польська поліція провела в Радивилові арешти се­ред свідомої української молоді. В числі заарештованих виявилися: Федір Бортник, Володимир Луч­кань (згодом жив у США), Олександр Кубіт (помер у Празі), Микола Павлов (у 1944 р. убитий під Торунем, у Польщі), Михайло Морозюк (по­мер у Казахстані), Яків Михалюк (жив у Львові), Штеюк із Сестрятина…(3).

Заарештовані були відправлені в Дубно, а відтак – у табір для інтернованих у Березі-Картузькій (нині місто Береза в Білорусі). Знущання почалися з перших днів, але свого апогею досягли в таборі. Як згадував Федір Каленикович, новоприбулих проганяли через стрій охоронців, а ті прикладами старалися вкла­сти всіх на землю. Уже в перші дні війни в Березу-Картузьку було звезено близько 10 тисяч чоловік.

Промучитися в таборі випало недовго, не відомо, чи вийшов би хто звідти живий, споживаючи на день 100 грамів хліба і три четвертини літра води та ще й виконуючи під побоями цілоденні безглузді вправи, але події історії розгорталися. У ніч з 17 на 18 вересня польська охо­рона табору втікла. Основний потік в’язнів, що звільнилися, спрямувався на захід. Федір Каленикович із звору­шенням згадував, як білоруське населення приносило до дороги хліб, молоко та іншу їжу, щоб підкріпити дух знеможених.

Про ці ж обставини залишив спогад у книзі «Життя прожити – не поле перейти» (Рівне, 1995) колишній житель села Теслугова Радивилівського району Йосип Павлюк:

«Колоною під посиленим конвоєм відправили в концтабір Береза-Картузька, який славився жорстокість. Відомо було, ще сюди направляли без слідства і суду всіх, хто потрапив під підозру і був узятий на олівець польською поліцією. Табір розміщався в колишніх царських казармах. Тримали ув'язнених до 6 місяців, бо більше в таких умовинах, як там запровадили, людина не видержувала.

Тепер розповім, як зустріли нас табірні собачники. Коли підвезли колону до воріт, по боках пригороджених колючим дротом, поліцаї поставали обабіч – з крісами, палицями, шомполами. Нас виволікали і били, хто чим мав. А якщо в'язень падав, хапали за ноги і силоміць укидали на територію табору. Перед ворітьми текла по піску невинна кров. У зоні побачили тисячі виснажених, змучених, зголоднілих людей.

Тоді стояла дуже сонячна осіння погода. Не пивши двоє діб, ми від спраги обімлівали, але наглядачі навмисне води не давали, щоб зламати нас не тільки морально, а й фізично. Новачків загнали в одну із секцій казарми, де посередині стояли кари, і наказали вишикуватися довкруг них по два чоловіки, стати струнко й не перемовлятися. За нашою поведінкою через вічко в дверях стежив поліцай.

Надвечір принесли по півлітра якоїсь баланди і по 200 грамів хліба. Годині о десятій дозволили лягти – хто в чому був зодягнутий.

Другого дня настало справжнє пекло. Зігнавши з нар, наказали нам бігти бігцем під нагайками наглядачів справляти нужду над великим ровом. На те дали тільки хвилину, а хто не встиг, збивали його до непритомності – не здатен був підвестися в колону. А нас ганяли з одного кінця табору в другий, раз у раз подаючи команду: "Впасти – встати", і так протягом кількох годин. Над нами курява знялася, як туман. Ми вибивалися з сил, підкошувалися ноги, але наші кати мовби чекали цього, щоб знову бити і глумитися. Перепочити дозволили тільки на час обіду, і харч був такий самий, як попереднього дня. А там – знову виснажлива, знушальна муштра. Так продовжувалося кілька днів. Але потім стало чути вибухи – наближалися німці, і полякам стало не до нас. А 17 вересня ми, на диво, прокинулися без побудки, самі, біля нашого бараку-казарми побачили цивільних людей. Вони сповістили, що вночі наглядачі і табірна адміністрація втекли; почали виламувати двері, щоби ми вийшли на волю. Годі й описати, яка нас радість огорнула, швидко зібралися в могутню колону і заспівали "Ще не вмерла Україна". (8).

Не будучи знайомими, Йосип Павлюк пережив те ж саме, що й Федір Бортник.

З Кобрина німецькі солдати направили колону звільнених в’язнів до Бреста. Федір Бортник став очевидцем, як 22 вересня 1939 року до Бреста вступи­ла танкова бригада Червоної армії. Того ж дня відбувся урочистий імпровізований парад з нагоди передачі міста німцями радянській стороні. А наступного дня інтер­новані стали групами залишати табір. Чи не першою такою групою були львів’яни, серед яких Ф.Бортник побачив працівників літературного журналу «Вісник» Дмитра Донцова, Михайла Гікавого та інших. За ними вирушили й жителі Радивилова і взагалі всього тодішнього Дубенського повіту. (1).

Повернувшись додому, де вже була но­ва влада, Федір Бортник звернувся в Дубенський відділ освіти, і його направили в село Сестрятин недалеко від Радивилова завідувати школою. Вчителів було мало, доводилося працювати у дві зміни, До то­го ж треба було організовувати курси з ліквідації безграмотності, а неграмотних налічувалося в селі до 200 чоловік. Однак спокійно працювати не дало НКВС. На початку листопада 1939 року Федора Бортника забрали в Дубно і, за його словами, запропонували співпрацю, наче на роль агентів не вистачало колишніх членів КПЗУ, як-не-як, деякі з них активно бралися вико­нувати найсумнівніші завдання. А оскільки на співпрацю підбити Ф.Бортника не вдалося, то 24 грудня вночі в Сестрятині його заарештували.

Того ж дня (чи тієї ж ночі) енкаведнсти забрали в Радивилові лікаря Зайончковського (пізніше був міністром охорони здо­ров’я ПНР), Сергія Петлюка (жив у Бєларусі), Володимира Зигмонта (загинув у ГУЛАГу), магістра права Гри­ця Оборського (теж загинув у сталінсько­му концтаборі). Всіх, за винятком доктора Зайончковського, звинувачували в причет­ності до ОУН. Судило «особое совещание НКВД», а що доказів вини не було, то да­вали такі статті і строки: Федорові Бортнику — «СОЗ» («социально опасный элемент») – 8 років, Петлюку — «АСА» («антисоветская агитация») – 8 років і т. д. Дружин – Бортникову, Оборського та інших – змушували зректися своїх чоловіків (узяти розлучення), а оскільки вони цьо­го вчинити не хотіли, то 10 квітня 1940 року їх вивезли до Казахстану.

Масові арешти в Радивилові та районі точилися і в 1940 та 1941 роках, до почат­ку війни. Слід згадати, наприклад, Макси­ма Борового, колишнього офіцера царсь­кої армії (1914 – 1917), полковника війська Української Народної Республіки, одного з органі­заторів місцевого повстання проти гетьмана Скоро­падського в 1918 році. Мак­сима заарештували в 1940 році, у наступ­ному він загинув у ГУЛАГу. Реабілітова­ний посмертно. (7).

Федір Бортник досліджував його біографію, адже свого часу став для нього взірцем українського патріота.

Максим Михайлович Боровий народився 1893 року в селі Опарипсах, біля Радивилова. Юнацькі літа припали на роки відродження української духовності у нашому краї, чому сприяла й діяльність письменника Модеста Левицького (1866 –1932) і лікаря Петра Шепченка (1870 – 1931), які на початку ХХ століття жили й працювали в Радивилові. Тож не дивно, що Максим і вся його родина стали свідомими українцями.

 У 1911 році М. Борового призвали на службу в царську армію. Закінчивши навчання в офіцерському училищі, вже з перших днів світової війни Максим опинився на австро-російському фронті, де служив до Лютневої революції 1917 року, дійшовши до чину штабс-капітана.

 Проголошення самостійності України 22 січня 1918 року сприйняв з ентузіазмом. Та прихід в Україну німецьких військ, які, до речі, крокували й по Рівненщині, справив на М.Борового негативне враження. До того ж німецьке командування з багатьох питань не могло знайти спільної мови з Центральною Радою.  29 квітня 1918 року не без участі австро-німецького командування колишній царський генерал Скоропадський, усунувши від влади Центральну Раду, проголосив себе гетьманом України. Більшість народу сприйняла це як антидержавний, антиукраїнський акт, почалася підготовка до збройного повстання проти гетьманату. Не відстав у тому і наш край.

Організатором збройного відділу в Радивилові та сусідніх селах став досвідчений військовик Максим Боровий. Він спрямував свій відділ до Кременця, де засіло сильне гетьманське угруповання, та з боєм заволодів містом. Не обійшлося, проте, без жертв. Дев’ятеро вбитих привезли до Радивилова і в присутності великої кількості людей віддали землі. Федір Бортник, тоді 8-річний, живучи неподалік кладовища, був на цьому похороні, про що не раз згадував, розповідаючи мені про своє життя. Могила дотепер збереглася, навіть у радянські роки на ній був насипний пагорб, обкладений дерном, і стояв дерев’яний хрест. Нині на могилі – бетонний пам’ятник у вигляді високого хреста з аркою і гранітними таблицями з відповідними написами.

Після завершення збройної операції на базі цього ж військового підрозділу було створено 1-й Волинський полк УНР. Максима Борового, за тодішнім звичаєм, обрали отаманом. Треба пам’ятати, що в ті часи велася шалена більшовицька агітація, і доволі скоро й Максима почали звинувачувати в тому, що він, як колишній офіцер царської армії, заводить дисципліну та старі порядки в полку.

Порядку в ті часи розброду й хитань було повсюди дуже мало, тому командир, навчений досвідом, не міг усе пустити на самоплив. Отож звернувся до окружної військової команди (ОВК) в Золочів з проханням надіслати до Радивилова підмогу з галичан, насамперед – для охорони великих запасів продовольства та різного військового майна, що накопичилися тут у зв’язку з проходженням фронту в 1916 – 1917 роках.

У січні 1919 року з Бродів до Радивилова прибула сотня Української Галицької Армії під проводом четаря Наливайка, з двома скорострілами. Галичан зустріли з почестями та гімном "Ще не вмерла Україна". Однак по-більшовицьки настроєна частина вояків 1-го Волинського полку вночі вчинила збройний заколот і, роззброївши прибулих, змусила їх покинути місто. Змушений був податися до Бродів і отаман Боровий зі своїми прибічниками.

ОВК-Золочів, після першої невдалої спроби взяти під свій контроль Радивилів, а також загалом Дубенський та Кременецький повіти (що було узгоджено з військовим міністром УНР Олександром Шаповалом), вирішила послати до Радивилова значно сильнішу військову групу – в складі трьох сотень стрільців, з повним бойовим забезпеченням, під командою досвідченого старшини УГА Петра Вовка.

 Прибувши до Бродів, той провів розслідування причин невдачі сотні Наливайка, зустрівся і з отаманом Максимом Боровим. Ось як згодом описав цю зустріч Петро Вовк у виявленій Федором Бортником статті "Волинь під військовим зарядом галичан – 1919 p.", що була опублікована в багатьох номерах журналу "Український скиталець" за 1922 рік (видавався у Чехословаччині):

 "Я зблизився до дверей гостиниці, щоби почути те, що скаже головний герой цеї пригоди, отаман Боровий... Боровий, стрункий, високий мужчина, чорноволосий і з гарним "на англійське" вусом, з орлиним носом, зраджував (тобто являв собою) чоловіка упертого, енергійного і хитрого, хоч гарячковість, із якою осуджував своїх родимців, теперішніх "бунтівників", казала догадуватись, що ця подія має не загальний, не партійний навіть, а чисто особистий підклад..." (6).

 Важко погодитися з твердженням, що справа заколоту мала суто особистий характер. І ось тому підтвердження: після приходу галичан до Радивилова вдруге ними зразу ж був заарештований один із більшовицьких заколотників – М. Стрельбицький, якого відправили до Кременця, а і після слідства та суду там же розстріляли.

Слід сказати, що Петру Вовкові після з’ясування обставин заколоту таки вдалося взяти під свій контроль і Радивилів, і згадані вже повіти – Дубенський та Кременецький, забезпечити надійне проходження поїздів по місцевій залізниці, що мало велике значення у зносинах УНР із Галичиною.

 І все ж справи на фронтах – з поляками й більшовиками – день у день погіршувалися.

 Як відомо, починаючи з 1920 року, західноукраїнські землі опинилися під польською окупацією. Переживши крах сподівань, Максим Боровий повернувся до Радивилова, одружився з Ганною Павловою, зайнявся сільським господарством. З дружиною ростили сина Євгена (став доктором медичних наук, працював у Рівному, був похований у Радивилові, але через кілька років перезахоронений на Личаківському цвинтарі у Львові).

Однією з перших жертв більшовицького терору в Радивилові після приходу сюди Червоної армії став Максим Боровий. Як свідчили довідки прокуратури та міністерства внутрішніх справ колишнього СРСР, що ними користувався Федір Каленикович, М.Боровий був заарештований 10 квітня 1940 року, "особым совещанием НКВД" засуджений до 8 років позбавлення волі. Стверджується, що помер 23 грудня 1941 року від паралічу серця. "Сведениями о точном месте захоронения Борового М.М., как и иных узников, архив не располагает, - говориться у відповіді. - Братские могилы заключенных находятся в пос. Заболотный, пос. Ветлосян и других районах города. В настоящее время при въезде в город Ухту обществом "Мемориал" установлен памятник". (7).

 «Усе своє життя Максим Боровий пройшов з великою любов’ю до України, чи то захищаючи в боях її незалежність, чи знемагаючи за цю любов у таборах Комі АРСР, – писав Ф.Бортник у своїй статті для книги «Із криниці печалі» (Рівне, 1997). – Його могила загубилася серед безіменних захоронень у вічній мерзлоті».

Так само визначальний вплив на Федора Калениковича справив його старший брат Яків Бортник (1895 – 1983).

У період творення Української Народноі Республіки він обрав своєю провісною зорею дерзновенну ідею державності. І був їй вірний упродовж усьо­го життя. Хоч і натерпівся за це немало лиха, але благо­родних переконань своїх не зрадив.

Після закінчення Радивилівської народної школи і Кременецького реального училища Яків Бортник по­ступив у Київський універ­ситет святого Володимира, на фізико-математичний фа­культет. Було це в 1913 році. Та довго вчитися там не до­велося: в липні 1914-го по­чалася Перша світова війна, загальні настрої російської «патріотичної» молоді захо­пила і українця Якова, він залишає університет і всту­пає в офіцерське училище.

Улітку 1915 року як мо­лодший старшина 8-го гре­надерського Московського полку опинився на фронті в районі Бобруйська, де то­чилися запеклі бої. Проти­стояв з товаришами німець­ким підрозділам. Діяв сміливо. Став кавалером Георгі­ївського хреста. В одній із сутичок Якова тяжко поранило, і його відправили на лікування до Москви. До ре­чі, в тому санітарному поїзді серед санітарів була й дочка царя Миколи II – Тетяна.

Після лазаретів Яків по­вертається на передову. Вій­на збагачує його новими уявленнями про національні інтереси різних народів, в армії він знайомиться з ба­гатьма українцями, а також із людьми інших національностей, переймається їх до­лями. Починає проявлятися інтерес до вивчення інозем­них мов. До кінця життя непогано володів російською, польською, французькою, німецькою, ідиш, трохи чеською і сербською.

Після Лютневої революції 1917 року свідомі українці під проводом офіцера Олек­сандра Шаповала починають об'єднуватися, започаткову­ють створення 1 (згодом переназваного як 3) Українсь­кого полку імені Богдана Хмельницького, відомого в історії як Богданівський полк. Він перебазувався до Києва і разом а іншими вій­ськовими формуваннями став опорою Центральної Ради в її творенні Українсь­кої Народної Республіки. Яків Бортник – у гущі подій.

Коли в січні 1919 року почався заколот більшовиків у Києві, підтриманий частиною працівників заводу «Арсенал», Яків з однополча­нами брав активну участь у придушенні цього виступу проросійських сил. Ситуація склалася надзвичайно важка, адже в місті було чимало росіян, засліплених імперсь­кою пропагандою, вони з усіх сил захищали «єдіную і нєдєлімую» Росію, з багатьох вікон по богданівцях сипа­лися постріли. Два українсь­ких полки до того ж заявили про свій «нейтралітет» і в придушенні заколоту участі не брали. Але богданівш не розгубилися, в цій ситуації роль кожного свідомого вояка неабияк зростала. Яків Бортник пройшов справжню школу мужності, національ­ного патіотизму. Під натис­ком більшовицьких військ на чолі з колишнім царським полковником Муравйовим захисники Центральної Ради мусили відступити, багато з них загинуло.

Наступний факт з біогра­фії Якова Бортника – його участь у так званому «зимовому поході» в листопаді 1921 року – під проводом Юрка Тютюнника. Бійці мали на меті підняти народ на повстання проти більшовицького засилля, однак належної підтримки здобути не вдалося.

У 1922 році Яків поверта­ється в Радивилів, гамуючи в собі важкі почуття поразки. Допомагає батькам по гос­подарству, включається у діяльність місцевої «Просвіти», котрою до її заборони поль­ською владою керував його друг Данило Качурець.

У 1925 році в Польщі проводився набір робітників на підприємства Франції; Яків виїздить до цієї країни. Заробляє на життя випад­ковими справами, вивчає французьку мову. Трудився в Парижі на заваді електролічильників, у Ліон і — в бу­дівельному кар'єрі. Нарешті, вважає, що має достатньо змоги, аби продовжити на­вчання. Відвідує лекції в Сорбонні. Однак дуже швидко з'ясовується, що треба ду­мати все-таки не про це, а про шматок хліба на життя.

У 1927 році Яків зміг при­їхати на відпустку додому, в Радивилів. А невдовзі у зв'язку з економічною кри­зою міністерство праці Франції стало висилати з країни іноземних робітників, тому й Бортника назад не впустило. Знайти роботу в Радивилові також було не­просто, польська влада ста­вилася до українців з упе­редженістю, вони при ви­робничих ускладненнях пер­шими звільнялися, останніми приймалися до праці. Яків по­просту зайнявся родинним промислом - бджільництвом. А ще захоплювався са­дівництвом. Це й зблизило з письменником Петром Козланюком; на той час ав­тором виданої в СРСР книж­ки оповідань «Хлопські га­разди». Хоч переконання мали різні (Козланюк у 1929 році побував у Радянському Союзі і цілковито піддався впливові комуністичної про­паганди), але це не заважало приятелюванню. Петро часто заходив до Якова і Федора Бортників на вулицю Чиншову (нині Комунальна). Коли в 1930 році письменник одружувався з радивилівською дівчиною Оленою Почаєвець-Білинською, Якова попросили бути за старшого дружбу. (4).

З приходом у наш край радянської влади (1939 рік) почав учителювати, викладав ма­тематику й географію. Але часи настали важкі. Були забрані енкаведистами й родичі Якова, в тому числі брат Федір. Довідавшись через знайомих, що сталіністи цікавляться і його ми­нулим, не став чекати арешту – втік у Польщу. А про подальші сторінки біографії брата Федір Бортник довідався вже набагато пізніше.

Повернувся Яків, коли наш край окупували гіт­лерівці. У 1944-му, з прихо­дом Червоної армії, Борт­нику вручили повістку. У бойових діях його 17-й окремий залізничний полк участі не брав. Після демобілізації повернувся в Червоноармійськ (Радивилів). І тут «компетентні ор­гани» встановили, що в біо­графії Якова була й бороть­ба за самостійність України. Почалися неприємності, переслідування. Колишнього бійця Богданівського полку намагалися, що б то не бу­ло, скомпрометувати. Навіть порушили проти нього кри­мінальну справу за надума­ними звинуваченнями. Але Яків Бортник ніколи не цу­рався свого минулого, свого брата Федора, який опинився в лабетах ГУЛАГу. У патріотичному дусі виховав сина Олега, який багато років при­святив нафтовидобувній промисловості, був голов­ним технологом Бориславського управління бурових робіт, а нині живе в Радивилові.

У червні 1941 року, бук­вально за кілька днів до війни Німеччини з СРСР, у Радивилові і районі прокотилася нова хвиля арештів. Сталінські підручні забрали Володимира Бортника, Миколу Дучинського, Сергія Шмигельського, Олександра Киричука, Іл­лю Довгалюка, Миколу Шелеста, Захарія Шелеста, Петра Шелеста, Анатолія Герегу, Григор'єва та інших, були серед ре­пресованих і дівчата. І майже всі загину­ли в надрах радянської імперії, загинули в 1941 – 1944 роках, як про те написано в довідках про реабілітацію. Декого з заарештованих розстріляли працівники Дубенської тюрми, перед тим, як мали втікати від наступаю­чих німців. Там, зокрема, була страчена жителька Радивилова Ольга Кузьменко.

У цьому відношенні Федору Бортнику певною мірою пощастило – він уникнув розправи, адже опинився в одному з перших ешелонів, що повези політв’знів із Західної України на далекі шахти і рудники. Як "социально опасный элемент" він пройшлов-проїхав за маршрутом Дубно – Київ (Лук’янівка), Миколаїв, Старобєльськ, Красноярськ, Норильськ, з їх в’язницями й таборами, приниженнями і знущаннями. У Норильску працював на шахтах, у тому числі на підземних роботах.

Строк ув’язнення закінчився рівно через дев’ять років, 24 грудня 1947-гo. Через півроку приїхала дружина. Знаючи з листів, що колишні в’язні не можуть в Україні знайти роботу і засобів для існування, Федір залишився працювати на вугільних шахтах Норильська, здобув освіту гірничого інженера-геолога, оскільки відзначався нерядовим інтелектом.

Реабілітований 1960 року. Отоді й з’явилася надія знайти застосування своїм знанням та силам в Україні. Але в рідних місцях зустрів упередженість і недовіру з боку представників комуністичної влади. З неабиякими труднощами відкупив колись “експропрійовану” половину батьківської хати. Зайнявся садівництвом, дослідницькі статті став друкувати в спеціалізованих журналах. (10).

Лише з початком перебудови зрозумів, що недалеко той час, коли зможе всім розповісти правду про своїх мужніх товаришів-патріотів, про своє життя. Його публікації з’явилися в місцевій періодиці, у збірнику “Із криниці печалі”, підготовленому обласною редакційно-видавничою колегією з випуску книг серії “Реабілітовані історією”.

Утвердження незалежності України мовби окрилило вже немолодого інтелектуала. Бортник неодноразово виступав на науково-теоретичних конференціях у Бродах, присвячених історії краю, його повідомлення увійшли у випущені збірники. Листувався з літераторами, науковцями, діячами української діаспори. Зокрема, про його краєзнавчі інтереси та напрацювання схвально відгукувалися письменник, доктор філологічних наук Федір Погребенник (1929 – 2001), доктор медичних наук Євген Боровий (1925 – 2004), науковець і поет  Василь Ящун (1915 – 2001, жив у США).

У листуванні виявився цікавим співрозмовником для доктора історичних наук, дослідника Берестецької битви 1651 року Ігоря Свєшнікова (1915 – 1995). Вони поринали в спільні спогади, адже своє дитинство Ігор Свєшніков провів у Радивилові. В одному з листів він писав:

«Є факти, імена, обличчя, що, покриті мохом і павутинням часу, ще живуть у нашій пам'яті, але над кожним з них уже давно поставлений хрест. З бігом часу кількість цих хрестів зростає у геометричній пропорції, і на старості років людина вже живе на суцільному великому цвинтарі. Коли інколи доводиться пройтись по тому цвинтарі, серце стискається від жалю за людьми, кого знав, шанував, хто до тебе був добрим і в якійсь мірі вплинув на формування твоєї особистості. Але хрести німі, померлих видно, як в імлі, хоч так хотілося б їх ще зустріти, поговорити на різні теми уже з сьогоднішніх дозрілих позицій... Боляче й коли усвідомлюєш собі, що, мабуть, ти останній, хто ще пам'ятає ту чи іншу людину і що ця, колись близька тобі, з часом і дуже дорога особа уже повністю закінчує своє життя. Бо людина живе доти, доки живе пам'ять про неї, а якщо після твоєї смерті уже нікому її згадати, то вона остаточно помре. Але є ще хтось, хто пам’ятає цих людей мого дитинства! Ніколи не думав, що мені ще доведеться побачити (хоч і на фотографії) Петра Дмитровича Шепченка, Зінаїду Михайлівну, Лену, а також Дмитра Лукича Отченаша. Натомість Івана Микитовича Гончарика я ніяк на цій фотографії не можу впізнати - у моїй пам'яті він закарбувався якось інакше». (10). (Мова йде про фотографію, надіслану Федором Бортником).

До останніх днів (а помер він 11 серпня 2002 року, на 92 році життя і похований на кладовищі в Радивилові) не полишав Федір Каленикович і захоплення юності – малярства, писав ікони. Деякі роботи художника експонувалися в Бродах, Радивилові. (9). Брав участь у зборах представників національно-демократичних організацій у Бродах і Радивилові, у мітингах і маніфестаціях з нагоди вшанування пам’яті борців за незалежність України, писав статті і спогади для газет. До 100-річчя від дня народження Ф.Бортника великі статті присвятили йому радивилівська районна громадсько-політична газета «Прапор перемоги» та інтернет-видання «Радивилів.net».

 

 

Джерела та література

 

1.  Бортник Федір. Одержимість. //Прапор перемоги. – Радивилів, 28 серпня 1993.

2.  Бортник Федір. «Пласт» у Радивилові. //Прапор перемоги. – Радивилів, 16 грудня 1995.

3.  Бортник Федір. Тривожний місяць вересень. //Прапор перемоги. – Радивилів, 5 жовтня 1999.

4.  Бортник Федір. Яків Бортник. //Прапор перемоги. – Радивилів, 11 квітня 2000.

5.  Броди і Брідщина. Історично-мемуарний збірник. Книга ІІ. Редактор Б.Зробок. – Броди, 1998.

6.  Волинь під військовим зарядом галичан – 1919 p. // журнал "Український скиталець", –  1922.

7.  Із криниці печалі. Збірник спогадів та документів. Серія книг «Реабілітовані історією». Випуск 4. – Рівне: «Азалія», 1997.

8.  Павлюк Йосип. Життя прожити – не поле перейти. Упорядник і редактор В.Ящук. – Рівне: «Азалія», 1995.

9.  Ящук Володимир. Федір Бортник: У шалених вихорах епохи. //Інтернет-газета «Радивилів.net». – 7 квітня 2011.

10.  Ящук Володимир. Радивилів. Краєзнавчі матеріали. – Рівне: «Волинські обереги», 2004.



Обновлен 10 мая 2014. Создан 22 апр 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником